Розділ 28

Денис

Другий матч розпочався не дуже.

Поле було мокрим від дощів. Щойно ми вийшли під гучні овації трибун, я кинув погляд туди, де минулого разу сиділа Даша. На тому місці сиділи незнайомі хлопці – мабуть, з університету суперників.

Нахмурившись, я ковзнув поглядом далі, але встиг помітити лише Лізу з Лерою. Ксюші з ними не було. Невже навіть на матч не прийшла через образу на Макса?..

Більше розгледіти я не встиг. Наша команда саме дісталась до середини поля, де вже чекали Фенікси. Щойно пролунав свисток, я викинув з голови будь-які відволікаючі фактори і зосередився на найголовнішому – футболі.

Гра йшла важче, ніж минулого разу.

Скільки б ми з Андрієм і Сашком – капітаном команди – не намагались пробитись до воріт, Фенікси блокували будь-які спроби забити гол, як і нас самих. Лише дивом ми уникнули кількох жорстких підніжок.

Ярослав – наш воротар – і захисники працювали не гірше. Фенікси лютували, пам’ятаючи, що відстають на один забитий м’яч, тому рвались до воріт з упертістю баранів.

Під кінець вони зовсім знахабніли. Помітивши, що суперники намагаються вивести з гри Ярослава, Макс побіг напереріз. Пройшла секунда, і по полю прокотився глухий стук. Трибуни охнули.

Макс впав просто у багнюку, а зверху на нього навалився нападник Феніксів.

Я ледь дочекався свистка нашого судді – той, що був від команди суперників, лише зараз ліниво розвернувся в бік воріт. Рвонув до друга. Він лежав у незручному положенні, але вже зіпхнув із себе важку тушу, яка іменувала себе футболістом.

– Як ти?

Задихаючись від тривалого бігу, я присів над Максом поруч із тренером.

– От бісові ковіньки! – вилаявся Георгій Юрійович, оглядаючи руку, на яку приземлився Макс. Зап’ястя опухало з такою швидкістю, наче туди впорскували повітря.

З нашою допомогою Макс звівся на ноги, притримуючи ліву руку за передпліччя. Він мовчки стискав зуби, але я бачив, як зблідло його обличчя. Йому було до біса боляче.

Коли помічник тренера повів його до медпункту, гра поновилася. Феніксам призначили пенальті за брудну гру, і я вийшов перед воротами – Сашко відмовився, передаючи мені шанс помститися за друга.

Здавалось, весь стадіон перестав дихати. Я ж відраховував удари власного серця.

Один. Два. Три.

Свисток.

Розбігшись, я націлився у верхній лівий кут воріт, аж тут опорна нога поїхала по багнюці. Удар вийшов слабшим, ніж зазвичай.

Затамувавши подих, я стежив, як воротар суперників підскочив і... схопив м’яч руками.

Серце впало у п’яти.

Я програв.

Технічно, ми закінчили грати з рахунком 0:0, але для мене це було рівнозначно поразці. До того ж, я мав забити після того, як через Феніксів Макс отримав травму.

Я не впорався.

З поля я йшов, оточений командою. Ніхто, крім мене, не засмучувався – хіба що тренер. Для решти нічия не була чимось жахливим.

В роздягальні я довго приймав душ. Змивав із себе весь бруд, яким було заляпане навіть волосся. Потім довго сидів на лаві, вдаючи, що зайнятий, а сам тим часом просто гортав студентський чат, в якому вже висіли десятки повідомлень з результатом сьогоднішньої гри.

Макса досі не було. Треба б перевірити його, але я не міг змусити себе вийти за двері.

Щойно хлопці розійшлись, я знесилено відкинув голову на стіну позаду. Прикрив очі. В тиші спорожнілої роздягальні, нарешті, дозволив собі випустити розчарування. Розчарування у собі, своїх силах і майбутньому, що тепер здавалось недосяжною мрією.

Який з мене професійний футболіст, якщо я, центральний нападник, не зміг забити жодного голу за півтори години?

Раптом двері рвучко відчинились. Я чув впевнені кроки, але навіть не розплющував очей, допоки над головою не пролунав несподіваний голос:

– Так і будеш киснути на самоті?