Розділ 26

Даша

Схоже, Арсен здогадався, що у мене є якась ціль. Я ковтнула, але він нічого більше не сказав. Лише попередив, щоб не заходила нікуди, окрім основного залу, і відпустив.

Познайомившись із компанією, де раніше сидів Вовчик, я спіймала на собі неприязний погляд однієї з дівчат. Відповівши тим самим, я подумки прозвала її Шкварочкою – судячи з кольору шкіри, бідолашна пересиділа в солярії.

Решта здались доволі милими хлопцями й дівчатами, лише трохи старшими за мене. Інша група з хлопців років двадцяти п’яти трималась осторонь. І добре – ось від їхніх поглядів ставало моторошно.

Я була рада звідти піти.

Вдома проскочити до своєї кімнати непомітно не вийшло. Мама чекала мене, незважаючи на те, що годинник показував одинадцяту годину вечора.

– Дашо, ну нарешті! – полегшено зітхнула вона. – Де ти так довго була? І чому в тебе знову вимкнений телефон?

– Ой, – витягнувши його з кишені, я натиснула на кнопку ввімкнення. – Мабуть, забула ввімкнути.

– То де ти була?

Я зітхнула, скидаючи куртку. Повісивши її на гачок у передпокої, відповіла:

– Гуляла з друзями, я ж казала.

Я не любила брехати мамі, але іноді доводилось заради її ж добра. Вона надто хвилювалась через дрібниці, тому я вже давно звикла вирішувати проблеми самотужки.

Телефон тим часом уже ввімкнувся і світився непрочитаними повідомленнями. Я вже рушила було до себе, коли мама зупинила мене знову.

– Якими друзями? Денис шукав тебе.

– Хто?! – круто розвернувшись, перепитала я.

– Денис, – повторила мама. – Він навіть приїхав до нас ввечері. Мабуть, це щось важливе.

Я нахмурилась. Чого б це Гордієнко шукав мне в суботу ввечері, та ще й додому приїхав?

– Я йому напишу...

Зачинившись у своїй кімнаті, я розблокувала екран і відкрила месенджер. Повідомлення посипались, мов з рогу достатку.

Денис: «Ще скажи, що я тобі не подобаюсь. Зрештою, це не я повісив свій плакат у твоїй кімнаті».

Денис: «То де ти, дикунко?»

Денис: «Ти що, знову знайшла собі неприємності?»

Денис: «Якщо так, надішли сердечко».

Наступні повідомлення прийшли, коли я вже вимкнула смартфон.

Денис: «Це вже не смішно. Вдома тебе немає. Твоя мама не знає, де тебе шукати. Ти завжди така безвідповідальна? Як тебе знайти, якщо ти пропадеш? Не те щоб мене це хвилювало, але подумай про маму і сестру».

Денис: «Якщо в понеділок не приїдеш в універ, я викликаю гелікоптери».

Розсміявшись, я стиснула телефон сильніше. Плюхнувшись на ліжко, знайшла усміхнене обличчя Гордієнка на плакаті і всміхнулась знову.

Може, все-таки не такий він уже й поганий?..

***

В понеділок я йшла в університет, нічого не боячись. Якщо в п’ятницю я уникала Гордієнка і боялась, що він буде насміхатись, то сьогодні сама шукала його поглядом. Удача посміхнулась у кафе на обіді.

Ще з порогу я вихопила серед студентів золотисту чуприну. Денис сидів з Максом за окремим від дівчат столиком.

Дивно. Щось сталося?

Ставши в чергу до каси разом із Мірою, я нахмурилась. Придивилась до друзів сестри.

Макс здавався крижаною брилою, як завжди. Розкусити його було практично неможливо, чого не скажеш про Дениса. Він не помічав мене, зате часто кидав задумливі погляди на столик, за яким сиділи Ксюша, Ліза і Лера. Сестра досі засмучувалась через розірвану картину і мовчала, поки її подруги розмовляли між собою.

– Ви чули, що Лізу Острозьку викликали до ректора в п’ятницю?

Перезирнувшись з не менш здивованою Мірою, ми нашорошила вуха. Другокурсниці в черзі перед нами тим часом продовжували обговорювати Королеву університету.

– Навіщо? – спитала одна з дівчат.

– Через плітки про неї і тренера футболістів. Казали, ніби вона з ним спала.

Що?!

Я обурено відкрила рота, але Міра смикнула мене за рукав і приклала палець до губ. Я насупилась, але промовчала.

Кому могло таке в голову стрельнути? Маячня якась. Той тренер нам у батьки годиться!

– І що? Схоже, її не вигнали.

– Так, – кивнула одна з дівчат. – Виявилось, що чутки розпустив хтось, хто їй заздрив. До речі, ви не знаєте, хто це був?

– Ні... – знизала плечима другокурсниця. – Сама я почула це від однієї дівчини зі студради. Вони працюють там разом з Лізою.

Мабуть, дівчата продовжили б пліткувати й далі, якби не підійшла їхня черга до каси. Ми з Мірою розплатились за власні обіди після них і зайняли вільний столик. Я мовчала, обдумуючи почуте, коли подруга раптом тихо сказала:

– На нас дивиться Гордієнко.

Стрепенувшись, я різко повернула голову. І справді, Денис свердлив поглядом мою спину через весь зал.