Розділ 25

Даша

До вихідних Ксюша помирилась із мамою і навіть мені написала повідомлення. Я, нарешті, видихнула – мама знову почала посміхатись.

Це, звісно, якщо не рахувати Гордієнка, який зумів її розвеселити, але хто буде його рахувати?

Я успішно уникала його всю п’ятницю. Якби він почав насміхатись наді мною через плакат на очах у всіх, не знаю, що б я зробила. Довелось навіть пропустити тренування футболістів, аби лише не бачити його самовдоволене обличчя.

В суботу ввечері, сказавши мамі, що йду гуляти, я вперше поїхала в бійцівський клуб – місце, яке призначив для зустрічі Арсен. Варто було на вході в підвал назвати його і своє ім’я, як мене одразу пропустили. Схоже, охоронців уже попередили про мій візит.

Увійшовши всередину, я здивовано роззирнулась. Сьогодні боїв не було – у великому й на диво чистому залі, що займав весь підземний поверх закинутої будівлі, стояла майже тиша. Лише в одному з дальніх кутів розташувалась група дівчат і хлопців. Дехто з них стояв, а інші сиділи за столами, уставленими напоями й закусками. Схоже, це було місце для відпочинку.

Туди я й попрямувала, аж тут в кишені джинсів телефон блимнув повідомленням. На ходу витягнувши його, різко загальмувала. Десяток пар очей стежили за кожним моїм рухом.

Денис: «Де ти знову пропала, дикунко?»

Пирхнувши, я надрукувала відповідь.

Даша: «А тобі яке діло?»

Денис: «Думав запросити тебе на побачення (підморгуючий смайлик)».

Він дійсно думає, що я на це куплюся?

Даша: «Ха-ха. Дуже смішно!»

Вовчик, той самий горе-злодій, тим часом швидко зіскочив зі столу і махнув мені, щоб я йшла за ним. Піднявши брови, я запхнула смартфон назад у кишеню і рушила слідом.

– Привіт, – сказала я, порівнявшись.

– Угу, – буркнув Вовчик. Схоже, гіркота поразки досі не забулася.

– Куди йдемо?

– Зараз побачиш, – почухавши ніс, знехотя відповів він.

Насупившись, я більше не сказала ні слова.

Вийшовши із залу через одні з дверей, ми запетляли вузькими коридорами, поки врешті-решт не зупинилися перед дальніми дверима з темного дерева. Вони виглядали дорожче, ніж усе, що я побачила в основному залі.

Весь цей час телефон продовжував блимати повідомленнями від Дениса, поки я, чортихнувшись, не вимкнула його зовсім. Ще не вистачало, щоб Гордієнко зіпсував весь план!

Постукавши і дочекавшись дозволу, Вовчик натиснув на ручку і штовхнув двері. Сам лишився в коридорі.

Я опинилась у просторому кабінеті, оббитому дерев’яними панелями. Збоку, біля стіни, стояв диван, обтягнутий темно-зеленим оксамитом. Над ним висіла велика картина в витонченій позолоченій рамі. Я відкрила рот, впізнавши в зображених постатях Аїда і Персефону – богів давньогрецьких міфів.

Сподіваюсь, це копія всесвітньо відомого шедевра, а не оригінал.

– Я приємно здивований, що ти дійсно прийшла.

Відірвавши погляд від картини, я поглянула на Арсена. Він сидів за масивним столом, відкинувшись на спинку шкіряного крісла. Чоловік дивився на мене так уважно, що захотілось відвернутись, та я стрималась. Він, помітивши це, всміхнувся.

– Ти смілива дівчина. Вся в батька, як я й думав.

– Ви знали мого батька? – випалила я.

Жестом Арсен вказав на крісло по інший бік від столу. Коліна підгинались від тривоги, тому я подумки подякувала йому за манери. Склавши руки трикутником, чоловік поставив на них підборіддя і заговорив:

– Знав. Ми з Ігорем завжди були найкращими друзями.

– Завжди? – зачепилась за слово я.

– З самого дитинства, – кивнув він і раптом схилив голову набік: – Ти ж молодша донька, так?

– Так, – здивувалась я. – Звідки ви знаєте?

Він лише скупо всміхнувся. Схоже, відповідати не збирався. Мені доведеться постаратись, щоб заслужити його довіру, якщо хочу докопатися до правди.

Пауза затягнулась. Я прочистила горло.

– Отже... що мені треба буде робити?

– Поки що – нічого. Спершу освоїшся, познайомишся з іншими хлопцями й дівчатами – як тобі більше подобається. Я доручив Вовчику всюди тебе супроводжувати.

Іншими словами, до мене приставили наглядача. Він буде доносити на мене за будь-який підозрілий вчинок.

– Гаразд, – кивнула я.

Арсен скинув брову, здивований моєю покірністю.

– Ти можеш довіряти Вовчику. Я взяв його під крило, коли йому було десять, і за шість років він жодного разу не підірвав мою довіру. Як ти розумієш, зрадництво в наших колах карається дуже суворо.

Я здригнулась, відчувши завуальовану погрозу, і кивнула знову.

– Я не зрадниця.

– Поживемо – побачимо.