Розділ 24

Даша

Коли я повернулась додому, на вулицях вже сутеніло. Добре, що, поблукавши ще з годину, я помітила неподалік зупинку громадського транспорту. Привітна бабуся підказала, як доїхати, куди треба.

Вдома на мене вже чекали. Ще з порогу я почула голос мами і... знайомий сміх.

Увірвавшись на кухню в одному кросівку, я застигла від шоку.

Денис Гордієнко сидів за нашим столом, попиваючи чай з печивом, і саме розповідав якусь веселу історію. Слухаючи його, на обличчі мами вперше за день з’явилась посмішка.

Пригадавши, як він вчинив зі мною всього кілька годин тому, я накинулась на Дениса:

– Що ти тут робиш? Хто дозволив тобі сюди прийти?

– Твоя мама.

Нахабно всміхнувшись, хлопець демонстративно відпив чай з чашки в чорний горошок. Моєї чашки!

Мама тим часом оглянула мене з голови до ніг. Від довгої прогулянки неслухняне волосся розтріпалось так, що навіть гумка не рятувала.

– Дашо, де ти так довго була?

Я зам’ялась. Очі Дениса примружились, поки він очікував на мою відповідь.

– Просто гуляла, – коротко озвалась я, одним лише поглядом передаючи Гордієнку все, що про нього думала.

Розвернувшись, скинула другий кросівок, підхопила рюкзак і рушила до своєї кімнати. Я не збиралась виходити, поки він не зрозуміє натяк і не піде геть. Проте, щойно переступила поріг, Денис прослизнув вслід за мною і зачинив двері.

– Ти з глузду з’їхав? – зашипіла я. – Вимітайся з моєї кімнати!

– Де ти була?

Притулившись до дверей, він схрестив руки, всім своїм виглядом даючи зрозуміти, що не зрушить з місця, поки я не відповім.

Я теж схрестила руки і пирхнула.

– Яке тобі діло? Можна подумати, ти шукав мене весь цей час!

Коли слова вилетіли з рота, я на мить завмерла. А що, як він і справді мене шукав? Тепер він знав, що я легко гублюсь у незнайомих місцях.

– Є люди, яким не все одно, якщо з тобою щось станеться, – замість відповіді сказав Денис. – Ти могла б подумати про них, перш ніж вимикати телефон.

Нахмурившись, я недовірливо глянула на хлопця. Він що, дзвонив мені?..

Поки мовчала, Денис окинув поглядом мою невелику кімнату і помітив на стіні плакат футбольної команди. Під ним на ліжку, згорнувшись клубочком, лежала Малефісента, яка тепер з цікавістю розглядала нового гостя.

– Не знав, що ти наша фанатка, – всміхнувся Гордієнко. – Зізнайся, я ж тобі подобаюсь?

І ось зарозумілий хвалько повернувся.

– Ти не сподобаєшся мені, навіть якщо будеш останнім хлопцем на планеті! – пирхнула я.

– Радий, що наші почуття взаємні.

– Тоді чому ти тут?

Денис перевів погляд на мене. Кілька секунд мовчав, ніби вирішував, що сказати, і лише потім промовив:

– Я не хотів образити тебе в кафе.

– Це що, вибачення? – підняла брови я.

– Це пояснення, – звузив очі він. – Якщо ти продовжиш так поводитись і далі, то набереш стільки проблем, що ніколи не даси їм раду.

Ну звісно. Він прийшов, щоб знову мені докорити.

– Залиш свої поради собі!

Наблизившись до дверей, на які він досі спирався, я потягнула на себе ручку, змушуючи його відступити.

– Іди собі – в клуб, до дівчат, чи де ти там проводиш вечори і ночі.

– Ревнуєш? – всміхнувся Денис, та я уже випхала його за поріг і грюкнула дверима.

Ревную? Оце у нього фантазія!

Притулившись спиною до дверей, прислухалась. З передпокою долинали бадьорі голоси мами і Дениса. Попрощавшись, він пішов.

Я підійшла до вікна, стараючись не видати себе за тюллю – ми жили на першому поверсі, і хлопець легко міг мене побачити.

За кілька секунд двері під’їзду відчинились. Світло ліхтарів вихопило широкоплечу фігуру Гордієнка. Відійшовши на кілька кроків, він раптом озирнувся, знайшовши моє вікно. Так, ніби знав, що я теж дивлюсь на нього. Потім відвернувся і пішов до машини, припаркованої поруч.

Щойно чорний Хюндай, скрипнувши шинами по асфальту, виїхав на дорогу, я дістала з рюкзака візитку і опустилась на ліжко. Малефісента підставила голову, щоб її погладили, і знову заплющила очі. Я ж, повагавшись, ввімкнула смартфон.

Два пропущених дзвінка. І обидва – від Дениса.

Він дійсно шукав мене.

Я струсила головою, щоб не дати собі розм’якнути. Якщо він думає, що може виставити мене посміховиськом при всіх, і я йому це пробачу, то дуже помиляється! І взагалі, мені зараз не до хлопців!

Викинувши Дениса з голови, я набрала номер телефону, надрукований на картці. Серце заходилось все швидше, поки я чекала на відповідь і боялась її одночасно.

– Слухаю, – пролунав у слухавці владний голос Арсена.

Я стиснула телефон вологими від хвилювання пальцями.