Розділ 23

Даша

Наступного дня я знайшла Ксюшу в кафе. Вона сиділа, як завжди, розмовляючи з подругами, ніби не встромила вчора ніж матері в спину. Міра лишилась у черзі до каси, а я рушила до сестри.

Помітивши, що я несуся в її бік, Ксюша напружилась.

– Що сталося?

– Це ти мені розкажи! – відрізала я. – Ти справді сказала мамі, щоб вона відвалила?

Як вона могла? Весь ранок мама ходила по квартирі, мов привид.

Вуха і щоки Ксюші почервоніли.

– Я сказала не так.

– Яка різниця, – відмахнулась я. – Я просто переклала своєю мовою.

– Твоя мова занадто зіпсувалась, поки ти дружила з тим стервом, – вона кивнула в бік Альони, що сиділа за кілька столів від нас, прислухаючись.

Серйозно? Її цікавить мій тон, а не те, що зробила вона?

– Не переводь тему! – розсердилась я. – Як ти могла? Хто в тебе є, з сім’ї, крім мене та мами? Що вона тобі зробила?

– Тебе це не стосується!

Ксюша підхопилась на ноги, а за нею і Ліза з Лерою. Обидві дівчини ніяково озиралися на всі боки, поки ми з сестрою продовжували сваритись.

– Дівчата, на вас усі дивляться, – прошепотіла Ліза.

– Продовжуйте так далі, і знайдете відео про себе в тіктоці, – підтримала Лера.

Я переводила погляд з однієї на другу, важко дихаючи від обурення.

Це єдине, що їх зараз хвилює?

– Усі дивляться? – перепитала я. – Серйозно? Та мені начхати!

Дівчата завмерли, а з-за моєї спини раптом пролунав суворий голос:

– Зате оточуючим не начхати.

Швидко озирнувшись, я й сама застигла. Краєм ока помітила, що Міру перехопив викладач англійської мови, і вона тепер стривожено озиралась на мене, одночасно намагаючись відволікти його увагу від нас.

Переді мною ж стояв Денис Гордієнко, і погляд його ніколи ще не був таким безжальним. Нічого не лишилось від привітного й вічно веселого хлопця, якого обожнювали всі навколо. Той самий вираз обличчя я бачила, коли він захищав мене від Іллі.

Тільки зараз його злість була направлена на мене.

Кинувши швидкий погляд на Лізу, Ксюшу і Леру, він повернувся до мене.

– Якщо ти не вмієш поводитись у суспільстві, то не варто тут з’являтися, дикунко.

Кожне слово впивалось у голову, мов тисяча голок. Довгі дві секунди я шоковано дивилась на того, хто допомагав мені. Рятував. Заспокоював. Ніколи раніше я не бачила від нього зла, тому не вірила чуткам. Зараз же переконалась у них сама.

Денис Гордієнко – не прекрасний принц. Він – король, який зробить що завгодно, щоб захистити свою королеву. В тому числі, розтопче мене.

Я побачила в ньому те, чого насправді не було...

Різко відвернувшись, я вибігла з дверей з такою швидкістю, що мало не знесла з ніг викладача, що саме виходив з кафе. Крізь шум у вухах почула, як Міра вибігла слідом і кликала мене, але я не зупинилась. Поправивши рюкзак на спині, помчалась ще швидше.

Подалі від кафе. Подалі від усіх. Подалі від нього.

Втомившись, я перейшла на ходьбу. Ноги несли мене все далі, а телефон розривався від повідомлень. Втомившись від впертого блимання, я відповіла Мірі, що не повернусь сьогодні на пари, і вимкнула смартфон.

Я не готова знову побачити, як усі наді мною сміються. Вистачило школи.

Тож я йшла, йшла і йшла вперед, не розбираючи дороги. Так пройшло кілька годин. Я зупинялась, тільки щоб перепочити, а потім знову йшла.

Лише помітивши, що забрела у вуличку, де одно- і двоповерхові будинки розділяла вузька дорога з одностороннім рухом, зупинилася, оглядаючись. І тут же позаду почулося:

– Жени телефон, швидко!

Різко розвернувшись, я побачила невисокого худорлявого хлопця – на вигляд років шістнадцяти. Його русяве волосся стирчало на всі боки, а на обличчі досі не пройшов підлітковий висип. Він оглядався на всі боки, ніби боявся, що на нього самого хтось нападе, і я розізлилась іще більше.

– Як ви мене дістали!

Скинула з плечей важкий рюкзак – якраз сьогодні там лежала фізкультурна форма і пляшка з водою. Усе це добро й прилетіло хлопцю по обличчю.

– Чого хлопці такі придурки? – обурено вигукувала я, продовжуючи його гамселити. – Ідіоти! Ненавиджу вас!

– Та годі тобі, ненормальна! – скрикнув він, відступаючи, але від наступного удару повалився на потрісканий від часу асфальт. – Припини!

Зненацька звідкись збоку роздались ліниві оплески. Я швидко відскочила і лише тепер помітила, що на порозі найближчого до нас будинку хтось стоїть. І не просто хтось.

– Тобі має бути соромно. Тебе перемогла дівчина, – повільно й виважено мовив чоловік років сорока п’яти, звертаючись до хлопця.

Я окинула його поглядом, відмічаючи явно дорогий костюм і начищені до блиску туфлі. В ідеально підстриженому темному волоссі рясно поблискувала сивина. Статний, з поглядом, в якому причаїлась прихована загроза. Він явно знав того, хто на мене напав, але не збирався допомагати ні йому, ні мені.