Розділ 22

Даша

Ми з Мірою приїхали до мене додому разом, щоб подивитись ще серію чи дві серіалу. У мами був вихідний, тож я познайомила її з новою подругою.

– А що сталося з Альоною? – прошепотіла вона.

Міра саме рушила до Малефісенти, на ходу витягаючи з сумки ласощі для кішок. Лише це змусило нашу горду красуню звернути увагу на гостю. За хвилину вони вже стали найкращими друзями.

– Нічого, – тихо відповіла я, схрестивши руки. – Ми просто більше не дружимо.

Мама глянула на мене, занепокоєна, а потім знову перевела погляд на Міру. Малефісента вже хрумала смаколики, мало не відгризаючи дівчині пальці.

– Міра здається хорошою дівчиною.

Я кивнула й увійшла до вітальні, всміхнувшись:

– Даси й мені погодувати Малю?

– Малю? – весело перепитала Міра.

– Ага, – відповіла я, присівши поруч.

Вона насипала мені на долоню кілька різнокольорових подушечок, і я простягнула їх Малефісенті. Та одразу кинулася їсти тепер у мене з рук.

– Це ласкаве скорочення.

– Вона виглядає надто сердитою, щоб мати таке миле прізвисько, – хмикнула Міра.

– Як і Даша, – всміхнулась мама за нашими спинами.

– Гей!

– Ходімо, нагодую вас обідом, – не зважаючи, продовжила мама. – Заодно розкажете, як пройшов футбольний матч.

– О, розказати буде що, – оживилась Міра, підхоплюючись на ноги.

Я встала слідом, погладила наостанок задоволену Малефісенту і вже збиралася піти на кухню за ними, коли в рюкзаку задзвонив телефон.

Я напружилась, побачивши на екрані ім’я Лізи. Ксюша змусила мене зберегти номери телефонів її подруг на випадок, якщо мені знадобиться допомога, а вона не зможе відповісти.

Чому вона мені дзвонить? Невже щодо вчорашнього інциденту з Іллею і Денисом?

– Алло?

– Дашо, привіт. Це Ліза, – залунав з динаміка її мелодійний, але схвильований голос. – Ти не знаєш, де Ксюша?

– Ні, – відчуваючи недобре, відповіла я. – А що?

Вона зітхнула і, повагавшись, сказала: 

– Хтось розрізав її картину в художній студії. Ту, яку вона готувала на виставку.

– Що? – спалахнула я. – Хто це зробив?

– Ми не знаємо. Я подзвонила, бо Ксюша захотіла побути одна, а ми з Лерою хвилюємось.

Я замовкла, обдумуючи ситуацію. Ксюша завжди воліла переживати погане наодинці, але від цього їй ставало тільки гірше. Іноді вона провалювалась у депресію, зовсім як мама.

– Я їй передзвоню, – пообіцяла я.

Однак, набравши номер сестри, почула лише гудки. Я не здавалась, вперто набираючи її знову і знову – доти, доки вона не написала, щоб я вгамувалась і що з нею все гаразд.

Принаймні, фізично вона в порядку.

Коли я увійшла до кухні, мама з Мірою помітили вираз мого обличчя й одразу урвали розмову. Мама підвелась з-за столу і наблизилась, заглядаючи мені в очі.

– Що сталося? Тобі погано?

Я похитала головою і розповіла їм усе, що дізналась. Поки мама відвернулася до вікна, роблячи вигляд, що перевіряє листя у фіалок в горщиках, Міра взялась перебирати варіанти, хто міг це зробити. Я ж сіла поруч із нею, стискаючи в долоні телефон.

Я знала, скільки важило для сестри малювання. Воно було єдиною її втіхою. Я не знала, чому, але це було так. Нічого в житті їй не потрібно було так, як можливість малювати. Ось чому вона досі ображалась на маму за те, що вона змусила її вчитись на філолога, хоча Ксюша хотіла вступити в художню академію.

Коли мама повернулась до нас знову, її очі почервоніли. Проте вона посміхнулась Мірі, яка саме пригадувала, кого не бачила на трибунах серед уболівальників.

– Обід, мабуть, уже охолов. Я зараз підігрію. Вам треба поїсти.

– А ти? – спитала я.

– Залишу вас самих, – похитала головою вона.

Я нахмурилась, але промовчала.

Пізніше, коли ми з Мірою підготувались на завтра і ще раз обговорили ситуацію з Ксюшею, вона пішла додому, а я зазирнула до вітальні. Мама стояла спиною до мене і саме розмовляла по телефону.

– Доню, це лише картина, – лагідно промовила вона. – Ти намалюєш ще кращу...

Навіть з порогу я почула, як Ксюша закричала в слухавку. Вона звинувачувала маму в тому, що ніколи не стане художницею. З кожним словом плечі мами опускалися все більше, поки вона не відняла слухавку від вуха. Схоже, сестра вже скинула дзвінок.

Почувши тихий схлип, я швидко наблизилась і обійняла маму зі спини. Притулилась до неї так, ніби боялася, що вона розтане. Очі запекло від сліз. Так було завжди – коли мама плакала, я теж не могла стриматись.

– Не плач, – попросила, відчуваючи, як тремтить голос. – Ти ні в чому не винна.

Мама обернулась і обхопила мене руками, загортаючи в теплий кокон. Погладила по голові. Я одразу відчула себе маленькою дівчинкою.