Розділ 21

Даша

Ось Гордієнко обійшов одного захисника Феніксів. Двоє інших нападників тримались поруч, щоб при нагоді отримати пас чи поборотись за м’яч, якщо його відберуть у Дениса.

Ще десять метрів він не пробіг, а пролетів. Лише зараз я помітила, як виділялись м’язи на його литках і якою широкою видавалась спина.

Двоє захисників спробували перехопити м’яч, але він і їх залишив позаду.

Лишився лише воротар.

Вболівальники захвилювались, зрозумівши, як близько ми були до першого голу.

– Давай, – прошепотіла я, не відриваючись від Дениса. – Давай!

Удар.

М’яч пролетів просто між руками воротаря, здійнятими над головою.

– Так! – закричала я, підхоплюючи рев трибун.

Міра поруч застрибала на місці і поривчасто обійняла мене. Я розсміялась, теж застрибавши. Ми сходили з розуму. Всі сходили з розуму.

Відірвавшись від Міри, я перевела погляд на поле. Хлопці вже продовжували гру, поки наші студенти знову скандували:

– Вовки! Вовки! Вовки!

Гра продовжувалась. До кінця матчу лишалось всього п’ятнадцять хвилин.

Я напружено стежила за Денисом. Він не розслабився, навіть після власного досягнення. Фенікси, що вже втратили моральний дух, спробували штовхнути його в спину, але наш півзахисник вчасно прийшов Денису на допомогу.

І ось, нарешті, фінальний свисток.

Лише тепер я змогла розслабитись. Тіло боліло так, ніби я сама бігала там, на полі, останні півтори години. Напруга відпускала повільно. Я полегшено відкинулась на спинку сидіння, краєм ока спостерігаючи, як Міра пише татові про результат матчу.

– Денис сказав, що сьогодні ввечері ми поїдемо в Форсаж! – почувся збоку пронизливий голос.

Я розвернулась, зачувши назву нічного клуба, в який ходила з Альоною, і знову помітила ту саму дівчину з плакатом. Правда, сам плакат тепер лежав у неї на колінах, згорнутий в трубу.

– Невже йому мало Лізи, Ксюші і Лери? – нахмурилась я, помітивши, яким самовдоволеним стало обличчя дівчини, поки вона вже тихіше ділилась із подругами подробицями майбутнього вечора. – Чи не забагато друзів для однієї людини?

– Повір, вони явно не збираються «дружити», – пирхнула Міра поряд зі мною.

Я відкрила рот, після чого закрила. Перевела погляд на дівчину, а потім – знову на поле.

Невже ті чутки про Дениса правдиві?..

Сам Денис, оточений командою, що вітала його з переможним голом, раптом повернув голову і знайшов мене серед натовпу. Його посмішка стала ще ширшою, коли я насупилась.

Відвернувшись, я потягнула Міру за собою:

– Пішли, перехопимо кількох футболістів для інтерв’ю.

– Точно! – кивнула вона, підводячись на ноги. – Може, зараз вони будуть у кращому настрої і не відмовлять.

Так і вийшло. Одразу двоє півзахисників погодились відповісти на наші питання, а от Дениса й Макса в роздягальні не було. Вони підійшли до корпусу, мокрі, мов після дощу, коли ми з Мірою вже виходили з нього.

Обидва здавались такими заклопотаними, що я навіть не стала їх кликати. Просто мовчки стояла, поки вони пройшли повз нас, навіть не глянувши.

Що у них сталося?..

– Ми будемо говорити про те, що ти їси очима Гордієнка, чи як?

Я смикнулась, вириваючись із думок. Міра стояла, уважно спостерігаючи за моїм обличчям. На якусь мить я й забула, що вона поруч.

– Якби я його з’їла, то луснула б від того, як роздувається його его! – пирхнула я, крокуючи до воріт.

Розсміявшись, Міра порівнялась зі мною.

– Як скажеш.