Розділ 20

Даша

Гул сотень голосів зливався в єдиний хор, скандуючи:

– Вовки! Вовки! Вовки!

Крики продовжували наростати, чим ближче наша команда підходила до центру поля. Фенікси – команда суперників – уже чекали. Їхні обличчя коливались між невпевненістю від гри на чужому полі з такою шаленою підтримкою і лютою жагою перемогти.

Я кричала разом з усіма. Ми з Мірою сиділи в другому ряду, тому мали найкращий огляд на матч, який от-от мав розпочатись. Не могла втриматись, навіть помітивши серед Вовків знайоме самовдоволене обличчя.

Правда, зараз воно таким не було.

Денис ішов уперед, мов воїн на поле бою – зі сталевою рішучістю. Я застигла з піднятими для оплесків руками в повітрі, поки Міра поряд підбадьорювала футболістів.

Вперше я бачила Гордієнка таким зосередженим. Він не зважав на вболівальників. Не слухав слова підтримки. В останню хвилину перед початком матчу для нього існували лише гравці і судді, призначені по одному з обох університетів.

– Вперед, дванадцятий! – заверещав хтось за кілька місць від нас.

Я здивовано повернула голову. Незнайома темноволоса дівчина розгорнула плакат такого розміру, що її саму майже не було видно. На ньому величезними літерами, посипаними непристойною кількістю блискіток, що виблискували на сонці, було написано:

«ГОРДІЄНКО – МІЙ НОМЕР 1!».

Пирхнувши, я відвернулась і раптом наткнулась на погляд самого Гордієнка. Він байдуже глянув на плакат, аж тут помітив у натовпі мене.

Не знаю, чому, але я перестала дихати. Погляд хлопця відчувався так, ніби торкався мене фізично, хоча нас розділяли десятки метрів.

Денис здавався таким напруженим, ніби зараз вирішувалась його доля. Настільки, що я не встояла і показала йому язик. Смішок, який я не почула за ревом вболівальників, але добре розгледіла, зірвався з його губ. Похитавши головою, він відвернувся.

Пролунав свисток.

Трибуни одразу затихли, спостерігаючи за гравцями. Ми з Мірою теж всілись на місця. І якщо я більшість часу мовчала, то Міра, навпаки, показала себе з боку, якого я ще не бачила.

– Давай, швидше! – кричала вона, а потім оберталась до мене, обурюючись. – Їх що, не годують? Чого вони так повільно бігають? І захисник неуважний... Ні!.. Фу-ух...

Я підняла брови майже до лінії росту волосся, роздивляючись Міру. Вона, помітивши мій погляд, розсміялась.

– Ми з татом любимо дивитись футбол.

Згадка про тата кольнула, але всього на мить. Я не знала, як це – мати батька. Тим паче, хорошого, який не ображає рідних. За моїми спостереженнями, таких було дуже мало.

– Тобі пощастило, – всміхнулась я.

– Мабуть, – знизала плечима Міра, не відриваючись від поля.

Один з Феніксів щойно підставив підніжку одному з наших хлопців.

– От гад! Ти це бачила?

– Бачила, – і собі нахмурилась я.

Чим більше часу спливало, тим брудніше грали суперники. Вони штовхались, налітали і ставили підніжки – і все так, щоб судді не помітили.

– А що сталося з твоїм татом? – спитала Міра, коли оголосили перерву.

– Він помер, коли мені було три роки, – тихо, щоб не почули інші, відповіла я.

– Ой, – співчутливо скривилася вона.

– Я його не пам’ятаю, – продовжила я. – Але часто думаю про те, що було б, якби він був живий.

– А як він помер?

Я прочистила горло і глянула на футболістів, що відпочивали на лавах. Денис саме розмовляв з Максом, і обидва виглядали невдоволеними. Погляд Макса метнувся до протилежного боку трибун – туди, де яскравою плямою майоріла моя сестра.

А ще Ліза. Вона сиділа поруч із Ксюшею з ідеально рівною спиною, а її біляве волосся світилося в променях сонця. З іншого боку – тихоня Лера.

– Я не можу про це говорити, – пробурмотіла, опустивши очі на долоні, що лежали на колінах.

– Вибач, – зрозумівши мої слова по-своєму, тихо озвалась Міра.

Піднявши голову, я твердо відповіла:

– Все нормально. Я це переживу.

Я все переживу.

В другому таймі Денис став грати сміливіше і навіть агресивніше. Схоже, його теж дістали Фенікси, що постійно намагались вибити його з гри.

Я сиділа, як на голках, стежачи тепер лише за ним. Ось він перехопив м’яч у нападника Феніксів і кинувся до воріт суперників.

Я скочила на ноги, не в силах всидіти на місці. Міра теж підхопилася поруч. Весь стадіон затамував подих.