Розділ 19

Даша

В день першої гри, зайшовши в аудиторію на першу пару, я одразу сіла біля Міри. Фіолетові пасма виблискували на тлі чорного волосся, і я знову посміхнулась, радіючи, що наш експеримент вдався.

Міра, відірвавши очі від телефону, хитро всміхнулась.

– Ну привіт.

– Привіт, – посміхнулась я у відповідь. – Що з твоїм обличчям?

Вона знизала плечима і кивнула на екран свого телефону:

– Просто прочитала останні новини в університетському чаті.

Я відчула, як бліднішаю. Озирнувшись на останні парти, прошепотіла:

– Невже там написали про те, що Денис побив Іллю?

Альона не зводила з мене обурених очей, а от Каріна і Віва, зустрівши мій погляд, винувато відвернулись. Іллі поруч із ними не було.

– Ну-у... – протягнула Міра, – там про Дениса, але інше. Ти знала, що він запросив Лізу Острозьку на Осінній бал?

Я спантеличено похитала головою. Тоді моя нова подруга повернула телефон, щоб я сама прочитала десятки повідомлень приблизно одного змісту.

«Король запросив Королеву на бал. Вони зустрічаються?»

Бутерброд, який я похапцем з’їла вдома на сніданок, раптом попросився назад. Відвернувшись, дістала з рюкзака конспект.

– І чого всі про них говорять? Вони ж навіть не справжні зірки.

Міра лише знизала плечима у відповідь.

Після пари, коли ми з Мірою вже збирались вийти з кабінету, дорогу перегородила Альона. Каріна і Віва тримались за її спиною.

– Як швидко ти проміняла мене на іншу подругу! – хмикнула Альона, окидаючи Міру зневажливим поглядом.

Більшість одногрупників не зважали на нас, але кілька дівчат зупинились, прислухаючись до перепалки.

– А хіба ти була справжньою подругою? – кинула я у відповідь. – Хіба не ти кинула мене напризволяще на будмайданчику посеред ночі і навіть не поцікавилась, чи зі мною все гаразд? Хіба не ти поливала мене брудом за спиною? Не ти самостверджувалась, принижуючи мене кожного дня?

Оточуючі зашепотілись, а Альона почервоніла. Каріна з Вівою відвели очі.

– Посуньтеся! – наказала я. – Ви заважаєте іншим пройти.

Дівчата розійшлись, хоч я й бачила, що очі Альони палали від ненависті. Ми з Мірою вийшли з кабінету і рушили на наступну пару в тиші. Я відчувала себе переможницею, хоча гіркий присмак зради досі лишався, як смак ліків у роті.

Гіркий, але необхідний.

По обіді, не встигнувши дійти до кафе, я мало не зіштовхнулась із розлюченим Максом – кращим другом Дениса. Помітивши мене, хлопець нахмурився ще більше. Мовчки обійшовши нас із Мірою, він рушив до університету.

– Ви що, знайомі? – здивовано провела його поглядом Міра.

– Він – друг моєї сестри. Хочеш, познайомлю з нею?

– Давай, – байдуже знизала плечима вона.

Я зраділа, помітивши, що вона не фанатіла від Ксюші, як Альона. Вчорашні слова про бліду копію досі крутились у мене в голові. Ми з Ксюшею і так були дуже схожі, до того ж, я дійсно не відрізнялась талантами – окрім таланту потрапляти в неприємності. Тож хотіла, щоб поруч була подруга, яку буду цікавити саме я.

В дверях кафе на нас налетіли вдруге. Я мало не впала, зіштовхнувшись з високою фігурою, що займала майже весь прохід, але Міра, що йшла позаду, вчасно спіймала мене.

– Дивись, куди ідеш! – насупилась я, відновивши рівновагу.

– Вибач, – розсіяно кинув Гордієнко і вже збирався пройти повз, коли я спитала:

– Що з Максом? Ніколи не бачила його таким сердитим.

Денис зупинився і лише тепер дійсно звернув на мене увагу. Його очі просканували мене з голови до ніг, ніби перевіряючи, чи я в порядку після вчорашнього, на мить затримавшись на щоці – на щастя, вже нормального кольору.

Зиркнувши на Міру, хлопець зустрів мій погляд і холодно всміхнувся.

– Не пхай свого носика в чужі справи.

Відвернувшись, він рушив вслід за другом.

Надутий павич!

Підібгавши губи, я повела Міру, яка мовчки слухала нашу перепалку, до столика сестри. Ксюша вже дивилась на мене з таким виглядом, ніби зараз скочить на ноги від нетерплячки. Її подруги сиділи поруч.

Щойно я привіталась і представила їм Міру, як сестра випалила:

– Що відбувається між тобою і Деном?

От зараза! Звідки вона дізналась?

Ліза підняла ідеальну світлу брову, вперши в мене погляд. Я спробувала викрутитись:

– А що між нами?

– Я чула, що він вчора побив твого козла-одногрупника.

Я подумки чортихнулась, проклинаючи довгий язик Дениса.

– Так йому і треба!

– Підтримую, – кивнула Ксюша. – Але чому він це зробив?

Якби ж я сама знала. Денис дивним чином продовжував рятувати мене, але бісив при цьому не менше. Я нервово поправила лямку рюкзака на плечі, краєм ока помітивши, як посміхнулась Міра. Так, наче склала два і два.