Розділ 18

Даша

– Міра?

Дівчина, з якою за місяць навчання я не перекинулась і кількома словами, сиділа поруч з таким виглядом, ніби ми робили так щодня.

– Що ти тут робиш?

Вона глянула на мене і знизала плечима:

– Допоможеш пофарбувати волосся?

Може, Ілля вдарив мене так сильно, що я неправильно сприймаю слова?

– Що? – перепитала я.

Дівчина показала на своє чорне волосся пальцем і пояснила:

– В салоні фарбуватись дорого, а я хочу фіолетові пасма. Допоможеш?

Після всього, що сталось за сьогоднішній день, я очікувала чого завгодно, але не цього. Тому, відкинувшись назад, від душі розсміялась, ігноруючи біль в боці.

– Я тобі що, перукар?

– Ні, але думаю, ти впораєшся, – посміхнулась Міра у відповідь.

Це було настільки дивно, що навіть цікаво. Хмикнувши, я сповзла з парти й закинула на плече рюкзак.

– Ну добре! Але якщо я все зіпсую, це буде не моя вина.

Міра кивнула.

– Домовились.

– І ти пригостиш мне чимось смачненьким.

– Піца підійде?

– Аякже!

Зайшовши в магазин косметики біля мого дому, Міра вибрала фарбу, і ми пішли до мене. Добре, що мама саме була на роботі – її б теж збентежила така незвичайна гостя. Малефісента вийшла до нас в коридор, підозріло примружившись на Міру, але невдовзі скрутилась на дивані клубочком.

Міра з цікавістю зазирнула до кішки у вітальню, але та навіть вухом не повела. Лише стежила за нею, привідкривши одне жовте око.

– Вона завжди така?

– До нас рідко приходять гості, – знизала плечима я.

Міра окинула поглядом нашу звичайну на вигляд квартиру і кивнула.

– Розумію. У мене теж раніше не було нормальних друзів.

Я здивовано провела її поглядом, коли вона повернулась до коридору і витягла з різнокольорової сумки коробку з фарбою.

– Ну що, готова? – спитала вона, немов готуючись до бою.

– Це ти маєш бути готова до того, що побачиш потім на голові! – пирхнула я, знімаючи гумку з хвоста і закручуючи волосся в пучок, щоб не заважало.

Поміркувавши, що плитку відмити легше, ніж паркет і шпалери, ми принесли стілець до ванної кімнати. Міра сіла і стягнула чорний светр. Залишившись у футболці, відкинула довге волосся за спину і скомандувала:

– Починай.

Я закотила очі, але відкрила коробку. Змішала інгредієнти до однорідної маси і взялась за роботу, поглядаючи в інструкцію.

Якийсь час я працювала мовчки. Не знаю, про що думала Міра, але я дивувалась, як вона довірила мені – практично незнайомій людині – своє волосся. А ще прокручувала в голові події сьогоднішнього дня.

Ніби почувши мої думки, дівчина раптом заговорила:

– Добре, що ти не така ідіотка, як твої подруги.

– Дякую, мабуть? – озвалась я, закріплюючи черговий клаптик фольги.

– Раніше я думала, що ти така ж, як вони, – як ні в чому не було, продовжила Міра.– Я добре знаю таких, як Альона.

– Звідки? – спитала я, почувши, що її голос змінився. Він огрубів, немов шкіра на місці шраму.

– Мене булили в школі, – помовчавши, зізналась вона.

Мої руки завмерли, утримуючи пасмо і пензлик. Міра занепокоєно стрепенулась і завертіла головою.

– Тільки не кажи, що у мене відпав шматок волосся!

– Ні, – заспокоїла я і продовжила фарбування. – Просто... наді мною теж знущалися в школі.

– Що ж, – хмикнула Міра. – Будемо друзями по нещастю?

– І по щастю також, – всміхнулась я.

Міра дійсно мені сподобалася. Вона виявилась хорошою, але жорсткою, не шкодувала слів. Мовчазною і дотепною. Розумною і трохи дивакуватою.

Мабуть, ми б подружились ще раніше, якби я не зустріла Альону першою. Місяць тому я вхопилась за перший шанс, який потрапив до рук. Та виявилось, не все те золото, що блищить.

Поки чекали, я присіла на бортик ванни і вперше уважно поглянула на Міру. Вона тим часом гортала стрічку в телефоні після того, як додала мене в друзі в соцмережі. На її сторінці не було жодної фотографії, крім як на аватарці. І навіть та була обрізана, залишаючи в кадрі лише нижню половину обличчя, плечі й темне волосся.

– Чому тебе булили?

Палець Міри завис над екраном на кілька секунд. Зрештою, вона зітхнула, вимкнула телефон і опустила його на коліна, перш ніж зустрітися зі мною поглядом. Здавалося, їй досі важко було про це говорити – так само, як і мені.

– Через одного придурка.

– Він щось тобі зробив? – нахмурилась я.

– Ні, – хмикнула вона. Тонкі губи скривились у жорстокій посмішці, коли вона продовжила: – Всього лише залицявся до мене на очах у всіх. Іншим дівчатам у класі це не сподобалось, бо він був популярним. Приблизно як Гордієнко, тільки в масштабах класу.