Розділ 17

Даша

Опинившись у машині Дениса, я обхопила себе руками і дивилась лише вперед. Він скоса поглядав на мене всю дорогу і мовчав, думаючи про щось своє.

Уже припаркувавшись неподалік від дверей з зеленим хрестом, оглянув мене з голови до ніг і спитав:

– Де твій рюкзак?

Я кліпнула, вириваючись із думок, і роззирнулась.

– Забула в універі...

Стиснувши перенісся, Денис невесело всміхнувся і пробурмотів щось нерозбірливе собі під ніс.

– Посидь тут, добре? Я куплю ліки й повернусь.

Я витягла з кишені рецепт медсестри і вклала йому в долоню. Спіймавши мої пальці, він стиснув їх, утримуючи.

– Не зламай мені машину, гаразд?

Я закотила очі, а він вийшов з салону, замкнувши за собою двері.

Подумав, що я втечу?

Повернувшись за п’ять хвилин, Денис простягнув маленький пакетик. Всередині лежала не лише мазь, а й знеболювальне. Я витягнула маленьку коробку з таблетками.

– А це навіщо?

Завівши двигун, Гордієнко знову влився в неквапливий потік машин. Уважно стежачи за дорогою в дзеркалах, відповів:

– Ти часто потрапляєш в неприємності. Думаю, вони тобі знадобляться.

Скорчивши гримасу, я відвернулась до вікна. З хвилину їхали мовчки.

– Я поверну тобі гроші, коли заберу рюкзак.

– Не кажи дурниць, – скривився Денис. Помітивши протест на моєму обличчі, закотив очі й додав: – Якщо тебе це заспокоїть, мазь і таблетки коштували недорого. Я не збіднів, повір мені.

– Повірити тобі? Нізащо!

З цими словами я полізла в пакет за чеком. На жаль, Денис казав правду – сума вийшла невелика навіть для мене. На губах хлопця заграла посмішка, коли я зім’яла чек в м’ячик і кинула назад в пакет.

Вибравшись із машини біля воріт універу, я здивовано покосилась на Гордієнка – він вийшов слідом.

– Ти хіба не їдеш додому?

– Пішли. Сходимо за рюкзаком разом, – озвався Денис і першим рушив до будки охоронців.

Я ще мить стояла, здивовано дивлячись йому вслід, а потім кинулась слідом. Встигати за широкими кроками було важко, але я не збиралась визнавати слабкість. Скосивши на мене очі, хлопець сам пішов повільніше. 

Двері сумнозвісного кабінету виявились зачиненими. Я посмикала ручку і вилаялась.

– От зараза! Та що ж мені так не щастить!

Не день, а одна велика неприємність.

– Стій тут. Я все вирішу, – вже не дивуючись, всміхнувся він. Відійшовши на кілька кроків, додав, не озираючись: – Тільки не знайди собі нові неприємності!

Я пирхнула і тут же схопилась за ребра, стараючись не кривитися. За пару хвилин Денис повернувся, розмахуючи ключем.

– Хто молодець?

Закотивши очі, я вихопила ключ і вставила його в замок.

– Тобі треба перевірити рівень самооцінки.

– У мене з нею все гаразд, дякую, – посміхнувся він, притримуючи для мене двері.

Зайшовши всередину, я зітхнула. Всередині панував безлад – розкидані стільці, зсунута вбік парта. Мій рюкзак недбало валявся на підлозі.

Гордієнко пройшов за мною слідом і зупинився поруч. Я підняла на нього очі... та й так і завмерла.

Повільно, немов уві сні, рука Дениса піднялась. Лягла на постраждалу щоку. Кінчики пальців обережно погладжували почервонілу шкіру, простежуючи місце удару.

Всередині знову забриніло дивне відчуття, як і в клубі, коли я випадково торкнулась його вуха губами.

Стрепенувшись, я зробила великий крок назад. Якраз вчасно – в рюкзаку задзвонив телефон. Зціпивши зуби від болю, я нахилилась і витягла його. Скинула дзвінок сестри. Передзвоню пізніше.

Повернувшись до Дениса, тихо промовила:

– Ти знову мені допоміг. Мій борг зростає.

Ніби прокинувшись, він похитав головою і відкинув волосся з очей.

– Забудь. Я б допоміг будь-кому на твоєму місці.

Подумала, що особлива, Дашо? Забула слова Альони? Ти лише посередність, особливо поруч із Королем універу.

Я підібгала губи.

– Звідки ти взагалі дізнався, що я тут?

– Мені сказала Ліза, – відповів Денис, піднімаючи з підлоги мій потоптаний рюкзак. – Вона бачила, як той хлопець ішов за тобою.

– А, Ліза...

Королева для Короля.

Простягнувши руку, я забрала рюкзак і поклала на парту біля себе.

– Що ж, – ніяково промовила, обхопивши себе руками. – Дякую за допомогу. Тобі, мабуть, уже пора – я й так тебе затримала. Зараз же має бути тренування?

Кілька ударів серця стояла тиша. Нахмурившись, Денис кивнув. Я відвернулась до вікна, не розуміючи, чому відчуваю себе винною.

Він пішов мовчки. До дверей, у коридор. Я спіймала себе на тому, що прислухалась до його кроків, поки вони не затихли вдалині.