Розділ 16

Даша

Поки Ілля розгубився, спійманий на гарячому, Гордієнко перевів погляд на мене. Я практично розпласталась животом по парті, вчепившись у неї, як в рятувальний круг.

– Знову ти? Якщо хотів вкласти шльондру в ліжко перший, то так би й сказав! – буркнув Ілля, отямившись.

Шльондру?! Та я навіть ні з ким не цілувалась, а мене обзивають шльондрою?

Блакитні очі звузились. Наступної миті Денис кинувся на Іллю.

Я відкрила рота і випрямилась, спостерігаючи, як він схопив Іллю за плече і відштовхнув від мене. Вони були приблизно одного зросту, але від люті Гордієнка мій одногрупник здувся, мов повітряна кулька.

Від удару в щелепу він повалився на підлогу. Денис схилився над ним, схопивши за комір футболки, і замахнувся знову. Я ж застигла, коли в голові пронеслась здогадка.

У нього будуть проблеми, якщо хтось дізнається про бійку.

Підскочивши, я вхопилась за відведений кулак.

– Стій!

Денис не слухав, намагаючись вирвати руку. Тоді я притисла її до себе і потягнула назад, сама мало не впавши.

– Припини! Досить!

Ледве-ледве я змогла відтягнути Дениса від Іллі. Той тепер сидів на підлозі, притиснувши руку до щелепи. Повернувшись до нього, гаркнула:

– Чого розсівся? Пішов геть!

Ілля слухняно став на карачки, випростався й вилетів у коридор, грюкнувши дверима наостанок. Коли я повернулась до Дениса, він уже прийшов до тями і вивчав моє обличчя.

– Як ти? – вдруге за день спитав він, важко дихаючи.

Лише тепер я відчула, що місце удару палає, а ребра з правого боку ниють.

– Нормально, – пробурмотіла, зніяковівши від його турботи.

– Пішли.

Схопивши за руку, Денис рушив до дверей. Я обурено вирвала долоню.

– Куди це?

– В медпункт.

Я здивовано підняла брови.

– Куди?.. Мені не треба!

Якщо медсестра подзвонить мамі, вона буде хвилюватись.

Дві секунди Гордієнко мовчки дивився на мене. Потім підійшов і раптом схилився. Не встигла я й слова сказати, як світ перевернувся догори дриґом. Тверде плече впилось у живіт, і я зашипіла крізь стиснуті зуби.

– Ти зовсім з глузду з’їхав? Постав мене на підлогу!

Обхопивши мої стегна, Денис рушив до дверей.

– Ти мене з розуму звела! – хмикнув він і охнув, коли я мало не впала, вириваючись.– Лежи спокійно, а то ще головою об одвірок вдаришся!

Поки я брикалась, ми вже опинились в коридорі.

– Я сказала, відпусти! Не хвилюєшся за свою бездоганну репутацію, якщо усі побачать тебе зі мною?

– Мою репутацію ніщо не зіпсує, дякую за турботу. До того ж, хто нас побачить? Усі вже пішли додому.

Я підняла голову, спершись ліктями на спину хлопця, і роззирнулась. Дійсно, навколо не було ні душі. Гордієнко тим часом продовжував іти вперед, ніби я нічого не важила.

– Гаразд! Відпусти, я піду сама!

– Я тобі не вірю.

Зітхнувши, я підперла голову долонею і просто стала чекати. Уже несучи мене по сходах на другий поверх, Денис раптом стиснув мої стегна своїми широкими долонями.

– А нічогенькі ніжки! Займаєшся спортом?

Я пронизливо зойкнула з несподіванки і знову мало не впала. Денис стиснув мене сильніше й розсміявся.

– Відчепися! – буркнула я, на що він лише пирхнув.

Як я й казала, зі мною все було гаразд. Сидячи на кушетці, застеленій синім нетканим матеріалом, я притискала до щоки лід в рушнику. Денис лишився стояти біля дверей, схрестивши руки.

– Що сталося? – спитала медсестра, молода дівчина років двадцяти п’яти, заповнюючи робочий журнал.

Я швидко зиркнула на Гордієнка й пробурмотіла:

– Я спіткнулась і впала.

– На щоку? – хмикнула вона, не повіривши.

От зараза! І що робити?

Помітивши мої труднощі, Денис випростався й посміхнувся.

– Насправді, Даша така незграбна! – почав він. Я вже обурено відкрила рота, коли він продовжив, старанно зітхаючи: – Постійно падає і вдаряється. Бувають же такі люди!

Він мені допомагає чи знущається?

– Так, декому не щастить, – дівчина заворожено посміхнулась йому у відповідь, після чого знову повернулась до мене: – Десь іще болить?

– Вона вдарилась ребрами об парту.

Та замовкне він чи ні?!

Медсестра  нахилилась, не помічаючи, як я спопеляю хлопця поглядом, і припідняла край моєї кофти, а за нею – і футболки. Я скривилась, помітивши на правому боку величезну синю пляму. Впевнившись, що білизни не видно, підняла очі на Дениса... і завмерла.

Ніколи ще я не бачила на його завжди усміхненому обличчі такий вбивчий вираз. Помітивши мій погляд, хлопець різко відвернувся до скляної шафки з ліками, що стояла поруч.