Розділ 15

Даша

– Вона тебе образила? – прошепотів Денис.

Я кивнула, лише тепер розуміючи, що сталося насправді.

Поки я раділа, що нарешті знайшла подругу після стількох років самотності, вона сміялась над мною. Використовувала, щоб на моєму фоні виглядати краще. Зрадила.

Очі запекло від образи. Я різко відвернулась від уважного погляду Гордієнка.

– Тримайте подалі від мене цю психовану! – запхикала Альона, потираючи голову там, де я стискала її волосся.

Психовану?!

– Ти...

Я смикнулась, щоб знову накинутись на стерво, та Денис притис мене до себе ще сильніше. Зараз я навіть раділа невеликому болю, який завдавали його вимушені «обійми». Вони відволікали від болю душевного.

Я не хотіла плакати при всіх. Більшого приниження я не знала.

– Що у вас сталося? – спантеличено спитала Ксюша, оглядаючи наші перекошені обличчя. – Альоно, ви ж були подругами...

– Ха, подругами! – раптом пирхнула вона, зрозумівши, що я не зможу її дістати. Вперши руку в бік, додала: – Даша – ніхто, щоб з нею дружити. Лише твоя бліда копія.

То ось чому вона зі мною дружила. Хотіла підібратись ближче до моєї сестри. І, можливо, Дениса з Максом. Я в її очах не важила нічого.

Я знову стиснула руки в кулаки. Повернувшись до мене, Альона продовжила:

– Тобі час навчитись приймати правду такою, яка вона є.

– Тоді ти мала сказати це мені в обличчя, а не сміятись по кутках, як змія! – викрикнула я, знову смикнувшись.

Обличчя Ксюші витягнулось. Вона наблизилась до Альони.

– Ти назвала мою сестру ніким? – повільно, загрозливо перепитала вона.

Альона побіліла, але не відступила.

Зненацька руки, що сталевим кільцем обвивали з-за спини, зникли. Денис відпустив мене, але залишився поруч. Його рука лягла мені на плече, чи то мовчки підтримуючи, чи то утримуючи на місці.

Ліза з Лерою і Макс стояли поруч, але не втручалися. Вони лише напружено стежили за нашою сваркою, занепокоєні.

– Так, – вже не так впевнено відповіла Альона. – Ти ж не будеш заперечувати? Ти – талановита художниця та яскрава особистість. А твоя молодша сестра – посередність.

Мене називали і гірше. Якщо вона хотіла мене зачепити, то вибирала не ті слова.

Ксюша, схоже, зі мною не погоджувалась.

– Що ти знаєш про мою сестру? – тихо, мов розлючена кішка, прошипіла вона. – Що ти знаєш про мене чи про нашу родину? Я – яскрава зовні, а Даша – всередині!

Я вражено підняла брови. Сьогодні що, якесь свято?

Це вперше, коли я чула, щоб Ксюша мене хвалила. Зазвичай вона лише скаржилась, що я приношу одні проблеми, або сварила мене. Почути від неї щось хороше було чимось за межею фантастики.

 Вона тим часом продовжувала:

– Вона – вогонь, який може зігрівати. Але якщо її розізлити, спалить тебе вщент за секунду. Тому не раджу її дратувати, якщо тобі дороге твоє життя.

Рука на моєму плечі стиснулась на мить сильніше, перш ніж зникнути. Я сторопіла, дивлячись на сестру.

Різко відвернувшись і ні на кого не зважаючи, Ксюша раптом вибігла з кафе. Ліза з Лерою кинулись за нею, а я лишилась посеред хаосу.

Потроху натовп розбрідався назад за столики, обговорюючи побачене. Макс швидко попрощався й теж пішов. Я ж стояла, не в силах зрушити з місця, і спопеляла поглядом Альону, яка тихо пирхнула вслід Ксюші й відвернулась.

Ілля поруч із нею звузив очі й загрозливо рушив було в мій бік. Я напружилась, як раптом Гордієнко змістився, затуляючи мене від нього. Одногрупник відступив.

Я підняла голову, щоб зустрітись із Денисом поглядом. На завжди усміхненому обличчі зараз було лише занепокоєння.

– Як ти? – тихо спитав він, відкидаючи назад золотисті пасма.

Я знизала плечима. Що тут скажеш?

– Нормально, – пробурмотіла, а потім пригадала слова, які він сказав раніше: – Як ти дізнався, що винна Альона, а не я?

По обличчю хлопця пробігла тінь і щезла, ніби її не було.

– Здогадався.

Я зітхнула, спіймавши на собі погляди студентів і відвідувачів кафе. Ми з Денисом так і продовжували стояти посеред залу, привертаючи увагу.

– Що ж... Я піду.

Він мовчки кивнув, і я повільно рушила на заняття.

Останні дві пари я ігнорувала дівчат так само, як і вони мене. Мене це влаштовувало. Я звикла до такого ставлення і знала, що це не найгірше, що могло б бути.

Знову довелось ділити першу парту з Мірою. Вона кидала на мене задумливі погляди, але мовчала. Якщо не прожене, ми зможемо сидіти разом і далі. Краще вже мовчазна сусідка, ніж отруйні змії.

Після останньої пари викладач попросив мене занести журнал в деканат. Виконавши прохання, я повільно йшла спорожнілими коридорами.

Всередині поселилось розчарування. Ксюша дзвонила кілька разів, але я не відповідала. Хотілось побути наодинці з думками.