Розділ 12

Денис

Наступні кілька днів я не згадував про Дашу і її дивно тиху поведінку. У тому районі, куди пристойна дівчина навіть ногою не ступила б, вона вперше на моїй пам’яті... мовчала.

Я не став розпитувати, як вона там опинилась. Правду кажучи, я не хотів знати. Не хотів дізнаватись про її проблеми, не хотів хвилюватись за неї.

Даша була такою вільною, не скутою заборонами і обмеженнями, що поруч із нею я відчував себе замкненим у в’язниці.

Раніше ми майже не перетинались, і я не помічав цього. Але тепер, познайомившись ближче, вона дратувала так, що й подумати не міг. Від одного її голосу я завмирав, а в душі спалахувала пожежа.

Ті, хто не знав мене надто близько, думали, що моє життя – суцільна мрія. В якійсь мірі так і було. Багатство відчиняло майже всі двері. Та чи питав у мене хтось, чого хотів я? Про що мріяв я?

Відповідь очевидна.

У кафе на обідах Даша приковувала до себе погляди, коли сміялась або розмовляла надто голосно, але я навчився не звертати на неї увагу. У мене були важливіші проблеми.

Хтось розпустив чутки про Лізу.

Все почалося з того, що дівчата з нашої групи обговорювали тренера. Займаючись поруч, я почув, як вони перешіптуються, що в нашого тренера інтрижка з кимось зі студенток. Це було неприємно, але не протизаконно, якщо дівчині виповнилось вісімнадцять.

До кінця тижня плітки наросли, мов снігова лавина. Виявляється, дівчиною тренера вважали саме Лізу. Я намагався знайти того, хто це розпочав, але не вийшло. Всі, кого я обережно розпитував, відхрещувалися.

Макс радив запросити Лізу на Осінній бал – студрада планувала влаштувати його в листопаді. За словами друга, якщо я запрошу її при всіх, це покладе край пліткам. Про нас давно казали, що ми були б ідеальною парою – правду кажучи, я теж так вважав.

Ми підходили одне одному. Обоє – з заможних поважних родин. Наші батьки дружили. Ми розуміли одне одного і знали, як поводитись у суспільстві. Не кажучи вже про те, що Ліза була доброю, не по роках мудрою дівчиною і першою красунею університету.

Шкода тільки, що вона сама не вважала нас гарною парою.

***

В п’ятницю Макс знову прогуляв тренування. Останнім часом він робив це все частіше – відтоді, як зізнався, що хоче кинути футбол.

Тренер, звісно, рвав і метав. Довелось вигадати, що друга викликали у бібліотеку.

Щойно ми з хлопцями вийшли з роздягальні за кілька годин тренування, втомлені й голодні, на нас уже чекали.

Даша з подругою, що носила надто обтислий одяг, наблизились, щоб взяти інтерв’ю. Я зітхнув, помітивши телефон у долоні Даші.

– Знову ти!

– Знову я! – з викликом скинула підборіддя вона.

– Я не буду відповідати на твої питання.

Я вже хотів було пройти повз неї, як почув:

– Ну й не треба! – пирхнувши, вона повернулась до Сашка, капітана команди: – А ти, здорованю? Хочеш потрапити в репортаж?

– Ще б пак! – невідомо, чому, зрадів той.

Я нахмурився, прослідкувавши за ними. Даша відвела капітана команди на кілька кроків і ввімкнула диктофон. Нічого чути не було, але Сашко раптом розсміявся і кивнув. Даша теж посміхнулась, змовницьки нахилившись до нього ближче, а погляд хлопця невловимо змінився.

Ноги самі понесли мене до солодкої парочки. Зупинившись біля Сашка, я схопив його за плече. Повернувся до дівчини.

– Ти нам заважаєш. У нас тренування.

– Яке вже закінчилось! – підняла брови вона.

– Так, Дене, – струсив мою руку Сашко. – Я зараз підійду. Почекаєш?

– Звісно.

Вони досі не договорили? Цікаво, про що?

Видавивши з себе посмішку, я розвернувся і пішов.

За хвилину капітан наздогнав мене в університетському дворі. Разом ми пішли до виходу з території. Я скосив очі на його надто задоволене обличчя.

– Про що ви так довго розмовляли?

– Про се, про те, – знизав плечима він. – Слухай, а непогана дівчина, ця Даша! Весела, симпатична. Їй би спідницю вдягнути, і була б взагалі лялечка.

– Спідниця їй не допоможе, – пирхнув я.

Уявити Дашу дівчиною не виходило. Вона завжди була молодшою сестрою моєї подруги, до того ж, дуже проблемною. Навіть найкраща сукня на світі не змогла б перетворити її на ніжне створіння.

Перевівши розмову на нічний клуб, куди ми домовились піти на вихідних, я знову викинув настирливу дівчину з голови.

***

Гучні біти вбивались у мозок, поки я сидів у віп-кабінці з товаришами по команді. Тут були майже всі – не вистачало лише Макса і ще двох хлопців.

В обід Макс подзвонив, поки я спав, і попросив позичити квартиру – очевидно, хотів влаштувати побачення з дівчиною. Він нечасто звертався до мене з проханнями, тож я не став заперечувати. Лише жартома нагадав, де лежать презервативи. У відповідь мене послали, та я не образився.

Чого не витримаєш, аби зберегти репутацію друга бездоганною.