Розділ 11

Даша

В понеділок, коли я зайшла в кабінет англійської мови, Альона вже сиділа за задньою партою, як і завжди. Мене охопила злість, коли вона весело розсміялась зі слів Віви. Каріна теж сиділа поруч, показуючи дівчатам щось у телефоні.

Наблизившись, я кинула рюкзак на стілець поруч із Альоною.

– Де ви були?

–  Ой! – підскочила вона.

Я залишилась стояти. Помітивши гнів на моєму обличчі, вона примирливо посміхнулась:

– Привіт.

– Чому ти не відповідала на дзвінки? – накинулась я. – Ти хоч знаєш, як я хвилювалась?!

– Тихіше! – прошипіла подруга і потягнула мене за руку. Довелось сісти. – Це ти куди поділась? Чому не побігла з нами?

Я завагалась.

Чим довше спілкувалася з Альоною, тим більше розуміла, що їй не варто розповідати про свої слабкості. Вона без жалю використовувала їх, щоб вколоти інших при будь-якій нагоді. Тож, якби розказала про Дениса, до кінця дня про це знав би весь університет. Плітки тут поширювалися зі швидкістю світла.

– Я просто побігла в інший бік. Вас не впіймали?

– Ні, – прошепотіла Каріна поруч.

– А тебе? – спитала Віва.

Я теж похитала головою.

– То чому ти не відповідала на дзвінки? – знову спитала я Альону.

Вона скривилась, зрозумівши, що я не відчеплюсь.

– Думала, тебе спіймали, і ти дзвониш з поліції, – помітивши вираз мого обличчя, вона швидко додала: – Я не можу потрапити в поліцію! Батьки посадять мене під домашній арешт!

Я шоковано мовчала, дивлячись на подругу. Всередині поселилось неприємне відчуття, схоже на те, що я переживала щодня у школі. Мовчки дістала конспект з ручкою і відвернулась до вікна.

На обід ми пішли разом. Альона бачила мою відстороненість і старалась загладити провину. Зрештою, я вирішила, що надаю дрібницям надто великого значення.

В кафе через дорогу від універу було людно, як завжди. Ми ходили сюди, бо в університетському буфеті було надто мало місць і вибору. Тут же збиралась добра половина студентів.

Купивши випічку з колою собі і салат Альоні, я підійшла до столика, який вона тим часом зайняла.

– Дякую, – пробурмотіла подруга, віддаючи мені гроші за салат. Я помітила, якими голодними очима вона дивилася на мою слойку.

– Чому ти їси салати, якщо ненавидиш їх?

– Якщо буду їсти випічку, швидко наберу вагу, – зітхнула вона, а потім вказала на стіл на іншому боці залу: – Подивись на фігуру Лізи Острозької. Закладаюсь, вона не їсть булочки.

Я нахмурилась, перевівши погляд на друзів сестри. Ксюша саме копирсалась у тарілці, поки Ліза розмовляла з Денисом. На обличчі Гордієнка розпливлась широка посмішка, поки він дивився на Лізу. Я зморщила ніс.

Чого він постійно посміхається? Це дивно.

Ніби відчувши, що за ними спостерігають, Макс відірвав погляд від телефону і повернувся в наш бік. Він легко змішувався з натовпом, коли хотів. Ось і зараз я навіть не помічала його, поки він не подивився просто на мене.

Зустрівши його погляд, ми з Альоною різко відвернулись.

– Ти бачила? – схвильовано прошепотіла вона. – Він дивився на нас!

Каріна з Вівою припинили обговорювати останні плітки і зацікавлено повернулись до нас. Я закотила очі.

– Може, йому не подобається, коли на нього витріщаються?

– Тоді чому він продовжує дивитись? – хихикнула Каріна.

Я зиркнула на хлопця знову. І дійсно – Макс не відводив погляд. Його пронизливі, надто уважні очі сканували мене, мов головоломку. Лише коли Ксюша підняла голову від тарілки, хлопець відвернувся.

– Що це було? – пробурмотіла я сама до себе.

Дівчата наперебій взялись обговорювати Макса і Дениса. Я роздратовано нахмурилась, знову зачувши ім’я останнього, і мовчала до кінця обіду.

Щойно ми повернулися в університет, як до нас підскочив Ілля. На щастя, сьогодні він мене не зачіпав. Всі разом ми саме зупинились біля вікна навпроти кабінету історії, коли позаду пролунав тихий голос:

– Дашо!

Я здивовано озирнулась. Макс стояв неподалік і явно хотів поговорити наодинці.

– О боже, невже ти йому сподобалась? – прошепотіла Віва.

– Як це можливо? Даша ж навіть на дівчину не схожа! – пирхнула Альона.

Та що вона причепилась до мене зі своїми порадами? Не всі хочуть вдягатись, як лялька Барбі. Я сховала хвіст, з якого вже вибились неслухняні завитки, назад під худі, і закотила очі.

– Цитьте! – шикнула на них і рушила до хлопця.

Спину поколювало від чотирьох пар очей, що стежили за кожним моїм кроком.

Виявилось, Макс лише хотів розпитати мене про нашого з Ксюшею батька. Проте не встигла я нічого відповісти, як захекана сестра вискочила з-за його спини.

Розлючено зиркнувши на друга, вона схопила мене за руку. Відвела подалі, до інших сходів.