Розділ 10

Даша

– Денисе? – хрипло озвалась я.

Він прийшов. Дійсно прийшов.

Фігура наблизилась і простягнула руку. Досі не вірячи своїм очам, я вхопилась за неї.

Денис потягнув мене на себе, піднімаючи на ноги. Від довгого незручного сидіння тіло стало неповоротким, і я врізалась у хлопця. Він на мить притис мене до себе, щоб я не впала, але майже одразу, схопивши за плечі, різко відсунув подалі.

– Що з тобою? Десь болить? – занепокоєний моєю слабкістю, заметушився він.

Я мовчки похитала головою. Гордієнко нахмурився в розсіяному світлі ліхтаря телефону, але повів мене на вихід з провулку. Там стояла машина. Щойно він відчинив двері поруч із місцем водія, під стелею загорілась лампочка, освітлюючи салон. Я практично впала на м’яке сидіння.

Мозок досі відмовлявся повірити в те, що відбувалось. Поклавши брудний рюкзак на коліна, я пристебнулась і опустила не менш брудні руки на нього. Відчувала себе чужинкою, недостойною сидіти тут.

Зайнявши сусіднє місце, Денис кинув на мене ще один спантеличений погляд, перш ніж завести машину. Закріпив свій телефон на спеціальній підставці і ввімкнув навігатор, щоб знайти дорогу до мого дому. Я продиктувала адресу.

Їхали в тиші.

Денис не вмикав магнітолу, і я була йому вдячна. Надто сильним було відчуття розгубленості, щоб слухати веселі пісні. Хлопець продовжував поглядати на мене, і, помітивши, що я тремчу від холоду, ввімкнув обігрівач.

Може, він все-таки добрий, як кажуть усі навколо?

Коли ми приїхали і двигун затих, я гостро відчула, як близько ми сиділи одне до одного.

– Дякую за допомогу, – пробурмотіла, вискакуючи на вулицю. Голос залишався глухим. – І вибач, що тобі довелось їхати посеред ночі по мене.

– Я все одно не спав, – знизав плечима Денис і раптом всміхнувся. – Але ніколи б не подумав, що ти подзвониш мені. Тепер ти – моя боржниця.

Добрий? Забудьте.

Всередині піднялась образа. Я стиснула ручку дверцят, але голос зрадницьки затремтів.

– Весело тобі потішатись? Сподобалось дивитись, як Ілля знущався наді мною в універі?

Якби не освітлення в салоні, я б і не помітила, що Гордієнко нахмурився. Від веселощів на відкритому обличчі не лишилось і сліду.

– Я не потішався.

– Ну звісно! – пирхнула я, зачиняючи дверцята.

Не встигла відвернутись, як Денис вийшов вслід за мною і сперся ліктями на дах машини.

– Я сміявся не з цього! – наполягав він, схиляючись в мій бік. – Мене просто вразило, як ти задала перцю тому придурку. Він заслужив.

Він... не насміхався? Підтримував?

Я здивовано відкрила рот, а Денис вже сів за кермо, натиснув на газ і поїхав геть. А я так і стояла, дивлячись йому вслід, поки чорний Хюндай не сховався за поворотом. Лише тоді розвернулась і пішла додому, ховаючи посмішку.

Мама, на щастя, не помітила мого пізнього приходу. Коли я повернулась, вона вже спала. Я спокійно прослизнула до ванної кімнати і з задоволенням стала під гарячий душ. Довго стояла, змиваючи весь бруд, страх і розгубленість.

Лише обличчя і голос Дениса змити з пам’яті не виходило. Його слова продовжували прокручуватись в голові, поки я не згадала, що тепер стала його боржницею.

Стиснувши зуби, я закрутила кран.

Цікаво, що він попросить за свою допомогу? Чого може хотіти хлопець, у якого є все?

Всю неділю Альона не відповідала ні на дзвінки, ні на повідомлення. Я хвилювалась, що друзі не встигли втекти. Що, як той охоронець їх наздогнав? Провела день, готуючись до занять і паралельно намагаючись зв’язатися з подругою.

Як виявилось, дарма.