Розділ 9

Даша

Схоже, я загубилась.

Я все йшла і йшла, сама не знаючи, куди. Будинки довкола все більше змінювались бетонними парканами і незнайомими підприємствами. Людей тут не було, тож я навіть не могла спитати дорогу додому.

Сонце сіло кілька годин тому. Вуличні ліхтарі працювали через один-два, і то ледь світились. Громадський транспорт не ходив.

Ну чому я не вмію користуватися електронною мапою? Щоразу, як намагалась знайти дорогу з її допомогою, заходила ще далі. А тепер ще й на телефоні залишилось п’ять відсотків заряду.

Оце я попала.

І куди поділись друзі? Відбігши достатньо далеко від будмайданчика, я набрала номер Альони, але вона не взяла слухавку. Телефони дівчат теж мовчали, а Іллі я б не подзвонила, навіть якби помирала.

Сподіваюсь, мама вже спить.

Зараз уже було, напевне, за північ. Вона рідко мені дзвонила, знаючи, що я цього не люблю. Насправді ж я вдавала, що це так, щоб вона не знала про мої неприємності. Так було краще для всіх. Чого тільки зі мною не траплялось за останні кілька років...

Зненацька на дорозі попереду показались фари. Першим поривом було привернути увагу водія, але я вчасно передумала. Хтозна, хто там за кермом? Машина пронеслась повз, якраз коли я прошмигнула в провулок.

Тут було тихо і темно. Жоден звук не потрапляв у це богом забуте місце. Навіть дерев не було, щоб шелестіти зеленувато-жовтим листям. Притулившись до стіни сірої будівлі, я зажмурилась.

Страх потроху просочувався під шкіру, розливаючись артеріями й венами. Я перебирала варіанти, що робити, але по всьому виходило, що я тут застрягла.

Зітхнувши, набрала номер Ксюші. Екран показував уже чотири відсотки заряду.

Абонент поза зоною. Мабуть, її телефон теж розрядився.

Мамі дзвонити було марно. Вона більше перехвилювалась би, ніж реально допомогла. В стресових ситуаціях вона завжди губилась.

Хвилини спливали. Невдовзі залишилось три відсотки заряду.

У пам’яті раптом спливли слова Гордієнка – що він завжди допомагає друзям.

Я – сестра його подруги. Може, допоможе? Я б навіть стерпіла нову порцію насмішок, аби лише дістатися додому.

Перш ніж подзвонити, я скопіювала мітку геолокації в електронній мапі й переслала її Денисові в месенджер, поки телефон не сів остаточно. Потім, глибоко вдихнувши, як перед стрибком у воду, знайшла його номер в контактах. Минулого року Ксюша дзвонила йому з мого телефону, і я зберегла контакт. Ось він і знадобився.

Перший гудок. Другий гудок. Третій.

Може, він не відповідає на незнайомі номери? Хтозна, скільки фанаток щодня намагаються урвати шматочок його популярності...

–  Алло.

Я застигла, мов паралізована. Через динамік голос Дениса здавався інакшим – серйознішим, дорослішим.

– Хто це? – знову озвався він.

– Це Даша! – випалила я, поки не передумала. – Я загубилась. Допоможи, будь ласка!

На дві секунди повисла тиша. Я нервово відвела слухавку від вуха, перевіряючи, чи не скинув хлопець мій дзвінок. Не скинув.

Один відсоток.

–  Андрієнко? – уточнив Денис.

Голос коливався між недовірою і впізнаванням.

– Так, – видихнула я, перш ніж заговорити скоромовкою: – У мене майже розрядився телефон. Ти казав, що допомагаєш друзям.

Ще кілька секунд тиші.

– Казав, – не став заперечувати він. Тон його голосу впав на октаву, коли він холодно додав: – Але ти – не друг.

Біп.

Я відвела екран від вуха знову. Телефон, попрощавшись, повільно згас.

От зараза!

Я задихала частіше, з останніх сил тримаючи себе в руках.

Зрештою, на що я розраховувала? Що цей піжон вилізе з м’якого теплого ліжечка посеред ночі і примчиться мене рятувати?

Наївна.

Ноги ослабли від втоми і розчарування. Дуже хотілось їсти. Я сіла просто на асфальт, підклавши під себе майже порожній рюкзак. Опустила голову на зігнуті коліна, вмовляючи себе не розкисати.

Аби лиш дочекатись ранку...

Не знаю, скільки часу минуло. Кілька разів повз провулок проїжджали машини, але я навіть не піднімала голову, кутаючись в каптур від холоду. Зараз я вже шкодувала, що не вдягнула куртку, як радила мама вдень. Сирий нічний вітер продував худі й футболку з джинсами до кісток.

Засинати було страшно. Я боролась зі сном, але повіки ставали дедалі важчими.

Де зараз Альона, Каріна, Віва? Де Ілля? Їх спіймали чи ні? Чому вони не відповідали на дзвінки і не дзвонили самі? Чи все у них гаразд?

Так, за роздумами, пройшло не менше години. Аж раптом на порожній вулиці знову роздався гул двигуна. Я так само сиділа з заплющеними очима, коли за хвилину на мене впав промінь світла.

– Дашо?

Я різко відірвала голову від колін, мало не скрутивши в’язи. Прикривши очі долонею від ліхтаря, примружилась. У провулку, в кількох метрах від мене, стояв високий хлопець з дуже знайомим голосом.