Розділ 8

Даша

– Може, все-таки залишишся? – з надією спитала мама, коли я вже взувала улюблені кросівки в суботу. – Невже ти не сумуєш за сестрою?

– Мам! – закотила очі я. – Я й так бачу її щодня в універі.

– Ми давно не збирались усі разом, – зітхнула вона.

Я підібгала губи і обійняла її, втішаючи.

– Я буду вам лише заважати. Не сумуй, будь ласка.

Схопивши з комоду телефон, я засунула його в кишеню джинсів і поцілувала маму в щоку на прощання.

– Все, я побігла!

– Коли повернешся? – спитала вона навздогін.

– Не знаю! – кинула я, уже збігаючи сходами донизу.

За годину я вже сходила з потяга метро на іншому кінці міста. Раніше я ніколи тут не бувала, тому з цікавістю роздивлялася все довкола, поки йшла до місця зустрічі.

Нові хмарочоси, в яких жили тисячі людей, височіли над головою, закриваючи сіре від хмар небо. Дерев довкола майже не було, від чого вулицями гуляв пронизливий вітер. В нашому районі все було навпаки – привітні затишні вулички, старі п’ятиповерхові будинки, різнобарвні клумби і стільки зелені, що здавалось, ніби гуляєш по парку.

Зіщулившись від холоду, я натягнула на голову каптур улюбленого чорного худі  і прискорила ходу. Друзі вже чекали на мене, скупчившись неподалік від зеленого металевого паркану. Щойно я підійшла, вони раптом замовкли.

Я здивовано оцінила винуваті обличчя Віви й Каріни і неприязне – Іллі. Альона ж посміхнулась, як ні в чому не було.

– Ну нарешті! Ми вже думали, ти не прийдеш.

– Я не з лякливих, – озвалась я, окидаючи поглядом закинуту недобудову. – То як, перелазимо?

– Дами вперед, – всміхнувся Ілля.

Я не стала відмовлятись. Не хотіла давати хлопцю нову причину для насмішок. Стараючись не привертати увагу рідкісних перехожих, ми обійшли територію з іншого боку, подалі від людей. Я нахмурилась, зрозумівши, що дірок або щілин в огорожі не було. Дівчата зупинились поруч, роздумуючи, як перелізти двометровий паркан.

– Підсадити?

Щойно Ілля потягнувся до мене руками, я зробила крок убік.

– Обійдусь!

Відійшовши на кілька кроків назад, я розігналась і підстрибнула. Руки зачепились за метал огорожі, що врізався у шкіру. Ігноруючи біль, я вчепилась міцніше і підтягнулась, одночасно відштовхуючись ногами від слизької поверхні. За кілька секунд уже сиділа верхи і махала дівчатам.

– Давайте! Швидше, поки нікого нема.

Альона опустила очі на свіжий манікюр і запхикала:

– Я нізащо так не зможу!

Ілля з готовністю підсадив її до мене, а потім і Каріну з Вівою. Я допомогла подругам перелізти на інший бік, перш ніж самій зістрибнути на вогкий пісок.

– Дякую, - сказала Каріна. – Не знала, що ти так умієш.

Я знизала плечима, всміхаючись.

– Моє дитинство пройшло у дворі. Ми з сусідськими хлопцями часто лазили по деревах і парканах.

– Дашо, ти ж дівчина! – вкотре завела пластинку Альона. – Дівчата мають гратися ляльками, а не бігати з хлопцями наввипередки.

– А хіба Даша – дівчина? – пирхнув Ілля, зістрибнувши поруч із нами. – Я не помітив.

Ну звісно. Особливо, поки обмацував мене в клубі.

Я вже відкрила було рот, як Альона потягнула нас уперед.

– Ми так і будемо тут стояти? Пішли, роздивимось усе, поки не стемніло.

Наступну годину ми вивчали закинуту недобудову, в якій було лише чотири поверхи. Всюди стирчали шматки арматури. Провалля вікон і луна від кроків змушували постійно озиратись, очікуючи на раптову появу охоронців, але місце залишалося безлюдним.

Зрештою, коли надворі згустилися сутінки, ми повернулись на другий поверх і всілися просто на бетон, підклавши під себе сумки і рюкзаки.

Невдовзі зовсім стемніло. Різкий вітер продовжував шарпати закинуті стіни, а Ілля з дівчатами сміялися дедалі голосніше, попиваючи свої напої. Врешті-решт я шикнула:

– Та тихіше ви! Ще хтось почує...

– Хто нас може тут почути? – пирхнула Альона. – Привиди?

Щойно вона це сказала, як внизу залунали кроки. Ми завмерли, прислухаючись.

– Краще б це був привид, – прошепотіла я, напружуючи слух.

Ілля вимкнув ліхтарик на телефоні, швидко ховаючи речі в рюкзак. Я теж скочила на ноги.

По сходовій клітині ковзнув промінь світла.

– Тікаймо! – пискнула Каріна.

Дівчата кинулись до сходів на протилежному боці. Ілля поспішив за ними. Я ж, розгубившись, втиснулась у холодну стіну в тіні, відчуваючи, як швидко б’ється серце.

На щастя, дебелий чолов’яга, зачувши тупіт, поспішив за друзями.

– Ану стояти! – гаркнув він, пробігаючи повз. Я здригнулась, але не видала жодного звуку.

Десять хвилин, що здалися вічністю, я так і стояла біля стіни, не рухаючись.