Розділ 7

Даша

Хотіла я цього чи ні, але уникнути Дениса не вийшло. Після пар Альона потягнула мене до чоловічої роздягальні – випробувати удачу з інтерв’ю.

– Ти вже придумала, які питання будеш задавати? – спитала вона.

Я лише знизала плечима. Альона пирхнула, дістаючи з сумки телефон.

 –  Ти що, досі ображаєшся? Ілля просто пожартував, а ти роздуваєш з мухи слона!

– Подивилась би я на тебе на моєму місці, – буркнула я, відвернувшись до вікна.

На вулиці, як і в коридорі, нікого не було видно. Всі, хто спостерігав за тренуванням на стадіоні, вже пішли додому. Лише ми з Альоною стирчали в університеті, а я подумки готувалась до нового приниження від Гордієнка.

– Може, ти йому подобаєшся.

Я стрепенулась.

– Кому?

Подруга підняла брови.

– Іллі, звісно. Хоча ніколи б не подумала, що йому подобаються такі, як ти.

– Це які?

Не встигла Альона відповісти, як двері за нашими спинами відчинились.

 – Це наш шанс! – смикнула вона мене за рукав світшота.

Перевівши погляд на футболістів, вона одразу розпливлася в усмішці. Я зітхнула, але рушила за нею. Двоє хлопців перервали розмову і зупинились, помітивши, що ми йдемо до них.

– Привіт! – прощебетала Альона. – Класне тренування!

– Дякую, – посміхнувся один з них. – Як тебе звати?

– Ой, я – Альона, – зашарілась подруга, намотуючи пасмо волосся на палець.

Я закотила очі й відсунула її трохи вбік, поки вона не закапала слиною всю підлогу.

– Ви не проти невеликого інтерв’ю?

Другий хлопець, другокурсник, насторожено нахмурився.

– А-а-а, то ви з журфаку...

– Так, – не стала приховувати я і хитро всміхнулась. – Хочете прославитись?

– Це погроза чи пропозиція?

– Звісно, пропозиція! – розсміялась я.

Обличчя хлопців одразу посвітлішали.

– Чому б і ні, – знизав плечима перший, не зводячи погляду з моєї подруги.

Вони відійшли трохи подалі, а я лишилась із другокурсником. Розблокувавши телефон, швидко ввімкнула диктофон. Руки тремтіли від хвилювання – це було моє перше інтерв’ю.

– Отже, Ярославе, чому ти вирішив грати у футбол?

Готуючись до статті, я вирішила задати кожному члену команди одне-єдине питання. Думаю, читачам було б цікаво дізнатися «зірок» поближче. Готова закластися, що відповідь жодного разу не співпаде.

– Ти знаєш моє ім’я? – здивувався хлопець.

– Звісно, – всміхнулась я. – Перш ніж прийти, я дізналась про вас усе.

Хлопець на мить напружився, але розсміявся, коли я підморгнула.

– Фух, я майже купився! – жартівливо витер лоба він.

– То як? – нагадала я. – Чому футбол?

Задумавшись, Ярослав почухав потилицю і посерйознішав. Було видно, що питання зачепило щось глибоко всередині нього. Я чекала, виловлюючи на його обличчі найменші емоції. Серед них неочікувано промайнула і туга.

– Правду кажучи, – повільно, немов сумніваючись, чи варто розповідати, почав він,–  я роблю це заради мами.

– Чому? – здивувалась я.

– Я завжди хотів, щоб вона мною пишалась, – ніяково зізнався хлопець. – Вона приходить на кожну нашу гру і завжди вболіває на трибунах.

Вся пиха, яку я бачила ще хвилину тому, щезла. На її місці постав звичайний вісімнадцятирічний хлопець, який просто хотів зробити в своєму житті щось хороше.

Я тепло посміхнулася.

–  Я тебе розумію, – тихо озвалась я, згадавши власну маму, і вимкнула диктофон.

Двері за спиною відчинились, якраз коли Ярослав посміхнувся у відповідь.

– Дякую, що не сміялась. Ти дуже мила.

Позаду хтось пирхнув. Підскочивши, я розвернулась і зустрілась поглядом з Денисом Гордієнком. Він саме вийшов з роздягальні і тепер явно насміхався над компліментом.

– Ти заважаєш! – нахмурилась я.

Брови блондина полізли на лоб. Схоже, з ним нечасто розмовляли в такій манері.

–  Даша саме брала в мене інтерв’ю, – похвалився Ярослав.

– Та ну? – хмикнув Денис. Блакитні очі перетворились на холодні гірські озера.

– Може, і ти відповіси на одне питання? – спробувала я, не сподіваючись на успіх.

– Можливо... в іншому житті.

Ну от за що він усім подобається? За що?

– Ти надто задираєш носа! – розізлилась я.

Денис раптом підступив ближче. Я встояла, навіть коли він навис наді мною, мов кремезна шафа.

– А ти ще не доросла, щоб так зі мною розмовляти! – всміхнувшись, він торкнувся кінчиком пальця мого носа.