Розділ 5

Даша

Всі вихідні я провела, очікуючи на розлючений дзвінок сестри, але Ксюша так і не подзвонила. Отже, Денис з якоїсь причини не розповів їй, що спіймав мене в нічному клубі.

В понеділок я їхала в університет, нічого не боячись, і скоро викинула зустріч з Гордієнком з голови. Мені стало не до того, коли молодий викладач з основ журналістики заявив:

– У мене для вас креативне завдання. Думаю, воно сподобається усім.

Група, що майже порівну складалася з хлопців і дівчат, зацікавлено загуділа. Він же посміхнувся і продовжив:

– Я можу хоч цілий рік розповідати, як виконати журналістське завдання. Проте буде краще, якщо ви навчитесь цьому на практиці.

– Як? – спитала одна з дівчат за першою партою.

Альона поруч зі мною зиркнула на неї так, немов дівчина не мала права подавати голос. Я проігнорувала невдоволення подруги, вслухаючись в слова викладача.

– Візьміть інтерв’ю у нашої футбольної команди, – оголосив він. – Після цього напишіть статтю. У кого вийде найкраще, той отримає залік автоматом.

Оце вже цікаво.

По аудиторії прокотилася хвиля шепоту. Воно й не дивно – всім кортіло поспілкуватися з місцевими знаменитостями. «Вовків» в університеті просто обожнювали.

– Стільки мороки через якийсь залік, – байдуже позіхнула Альона, знову гортаючи соцмережі потай від викладача.

– А мені...

Я запнулася, пригадавши, хто був центральним нападником футбольної команди.

Денис, щоб його, Гордієнко.

– ...цікаво, – вже з набагато меншим ентузіазмом закінчила я.

Він не дасть мені інтерв’ю. Я знала це так само добре, як і те, що я швидше помру, ніж буду до нього підлещуватись.

На щастя, Альона не помітила мого настрою. До кінця дня, занотовуючи лекції, я намагалась придумати, як викрутитися. Нічого путнього на думку не спадало.

Після пар половина групи вирішила подивитись на тренування футболістів. Так би мовити, щоб промацати ґрунт. Ілля, на щастя, з нами не пішов.  Весь день він робив вигляд, що в п’ятницю взагалі нічого не сталося. Я теж не стала роздувати з мухи слона і розказувати про це дівчатам.

Дивитись на тренування виявилось вкрай нудно. Я, як могла, старалась сидіти спокійно, але виходило не дуже. Зрештою, зітхнула:

– Скільки ще це буде тривати?

Дівчата відволіклись від обговорення переваг футбольної форми в дівочих очах і озирнулись до мене.

– Тобі що, не цікаво?

– Сидіти тут, поки вони там грають? – недовірливо перепитала я. – Я б краще побігала разом з ними.

– Тобі треба розвивати жіночність, – пирхнула очі Альона. – А то так і залишишся пацанкою.

– Точно! – піддакнула Каріна, розправляючи коротку спідницю. – Всіх хлопців розберуть, і тобі не дістанеться.

Закотивши очі, я промовчала. Не розповідати ж, що досі ні з ким не зустрічалася.

Не те, щоб я була проти. Просто досі ніхто з хлопців не здавався мені достатньо цікавим, не кажучи вже про якусь романтику.

– Як будемо брати інтерв’ю? – перевела тему Альона. – У кого які ідеї?

Дехто вже роздобув інформацію, що не всі футболісти в захваті від нашого завдання.

– Чула, Макс Стеценко, захисник, вже відшив Віку, – стишивши голос, поділилась Каріна. – Та так, що вона вирішила здавати залік і навіть не сподіватись на автомат.

– Та ти що! – засмучено охнула Віва, поглядом відшукавши третьокурсника на полі. – Шкода... Я б із задоволенням взяла у нього інтерв’ю.

– Або два, – додала Альона.

– Або десять, – хихикнула Каріна.

Я лише похитала головою на їх жарти. За два роки спілкування з друзями сестри я не чула від цього хлопця і десяти слів.

Хай щастить.

Коли тренування нарешті скінчилось, я вже не приховувала радість. І хотіла було йти додому, як раптом приросла до свого сидіння на трибуні в четвертому ряду. Дівчата завищали, помітивши, хто йде прямісінько в наш бік.

Денис Гордієнко і Макс Стеценко. Два найкращих друга і найпопулярніших хлопця в усьому університеті.

Я важко ковтнула, спостерігаючи, як вони зупинились внизу біля Ксюші і її подруги, Лери. Зачувши захоплені вигуки дівчат, Денис підняв голову, ковзнувши по нас байдужим поглядом. Та не встигла я розслабитись, як його блакитні очі повернулись і зупинились на мені. Пульс застукав у скронях, коли в голові пронеслася думка.

Мені кінець.

Широко всміхнувшись, він підняв руку і помахав, дивлячись просто мені у вічі. Знущається?!

Я скривилася, не знаючи, що робити – тікати чи розказати зарозумілому хлопцю все, що про нього думала. Хоча я взагалі про нього не думала!

Із завмиранням серця я сиділа й відраховувала секунди, поки компанія внизу розмовляла. Ось за пару хвилин Денис востаннє підняв на мене насмішливі очі, відвернувся і рушив до роздягальні.

Стоп. Він нічого не розповів?