Розділ 4

Денис

Я кивнув, але нічого не відповів.

Наші стосунки вже два роки балансували на межі дружби. Нам було легко спілкуватися, але вона досі відхиляла всі мої пропозиції провести час без друзів – Лери, Ксюші і Макса. Я добре розумів натяки, але те, що вона відповідала на мій флірт власним, не давало надії згаснути.

Мої очі знайшли її, щойно ми з батьками переступили поріг маєтку Острозьких. Ліза вийшла з вітальні до передпокою, здивована і неймовірно прекрасна.

Незважаючи на дружню атмосферу, за обіднім столом Ліза була напруженою. Я стежив за нею краєм ока, поки підтримував бесіду з її батьками про майбутній футбольний турнір. Вона стискала виделку в руці надто сильно і не зустрічалась поглядом з матір’ю, навіть коли та зверталась до неї напряму.

Схоже, Лілія Дмитрівна знову вивела її з себе. Ця жінка могла позмагатися в авторитаризмі зі світовими диктаторами.

Щойно ми перейшли до просторої вітальні, Ліза зникла. Її батько вправно відволікав дружину, щоб донька змогла непомітно вислизнути за скляні двері, що вели на задній двір. Невдовзі я підвівся слідом.

– Ви не проти, якщо я подихаю свіжим повітрям? Хочеться насолодитись останніми теплими днями, перш ніж прийдуть холоди.

– Звісно, – озвалася Лілія Дмитрівна, не давши чоловікові й шансу щось відповісти. – Можеш відпочити в нашому саду.

Я кивнув, вловивши тонкий натяк. Мама підморгнула, та я лише закотив очі, проходячи повз неї.

Схоже, наші матері вже все вирішили за нас.

Ліза сиділа на лаві-гойдалці, оточена квітами, і як ніколи нагадувала ніжну принцесу. Поки роздратовано не застогнала, сховавши обличчя в долонях.

Стримуючи посмішку, я наблизився і став поруч, засунувши руки в передні кишені джинсів.

– Поганий день?

Ліза рвучко випрямилась, наче її прояв емоцій був під забороною, і полегшено видихнула, впізнавши мене. Я опустився поруч і відштовхнувся ногою, розгойдуючи нас.

– Мені здалось, чи ти тут ховалась?

– Не здалось, – пробурмотіла вона. Потім озирнулась, перевіряючи, чи ніхто не йде, і відкинулась на спинку гойдалки.

Якийсь час ми так і сиділи в тиші. Я розривався між тим, що хотів побути з нею ще трохи, і тим, що вона хотіла побути сама.

– Мама допекла?

– Ти знав, що вона хоче одружити нас із тобою? – раптом спитала Ліза.

Подруга не випромінювала ні краплі захвату. Ауч.

– Ну... якісь натяки помічав, але не так, щоб дуже, – відповів я. Всміхнувшись, додав: – Але коли що, то я не проти.

– Це не смішно, – невесело розсміялась вона.

– Ти ж смієшся, – підморгнув я.

Сміх Лізи швидко урвався. Її ніжне обличчя раптом посуворішало, немовби вона прийняла важливе рішення.

– Ми ж завжди будемо друзями, правда?

Я завмер. Гойдалка зупинилась. У світлих очах Лізи вперше за день засвітилась надія. Надія, що ми ніколи не будемо разом.

Ну, ось і все. Прекрасна мрія залишиться лише недосяжною мрією.

– Звісно, – насилу промовив, відчуваючи, ніби ковтаю скло. – Друзі довіку.

Ліза одразу розслабилась і практично розтеклася по спинці й сидінню, мов желе. Я тихо розсміявся, спостерігаючи за нею, і знову відштовхнувся ногою. Всередині ж відчував лише спустошення.

 ***

В понеділок нас з Максом затримали на парі, тож ми не встигли приєднатися до дівчат в кафе. Прискіпливий викладач ділової етики все ніяк не міг закінчити пару, тож студенти-юристи залишилися без обіду. 

Зате на останній парі наша група займалася фізкультурою на стадіоні разом з філологами.

Навіть з іншого краю стадіону я помітив знайомий білявий хвіст, що виблискував на сонці. Ліза саме пробігла стометрівку, і Георгій Юрійович, за сумісництвом ще й наш тренер з футболу, записав її результат у журнал.

– Продовжиш так і далі – хтось тебе випередить, – пробурмотів поруч Макс, витираючи спітніле обличчя краєм футболки.

Я кинув на нього попереджуючий погляд і зробив вигляд, що розминаюсь перед стрибком в довжину. Коротко зиркнувши в бік філологів, друг і собі повернувся до заняття.

Ми з Максом здружились у перший день навчання, хоч і дуже відрізнялись. Він був інтровертом з надто гострим розумом, а я додавав його життю необхідну долю веселощів.

Макс часто виручав мене, прикриваючи перед викладачами і батьками, коли я зривався в чергову поїздку в гори, на море чи ще бозна куди. Іноді тиск ставав надто сильним, а такі поїздки повертали мені спокій.

Після закінчення пар ми переодягнулись у футбольну форму і повернулись на стадіон. Лише тепер я відчув себе вільним.

Єдине, що утримувало мене в університеті – це батьки і можливість грати у футбольній команді.

Ми з татом довго сперечалися щодо мого майбутнього. Після запеклих суперечок дійшли компромісу. Я вступив на факультет юриспруденції, як він і хотів, але грав у футбол, як хотів сам.