Розділ 3

Денис

Офіційно: це був мій найгірший похід до нічного клубу. З ним не зрівняється навіть той раз, коли якась дівчина рік тому вирішила, що я підробляю хостом, і намагалась засунути гроші мені в штани.

Поки я оговтався, Даші вже й слід прохолов. Я озирнувся над головами оточуючих, що кидали на мене співчутливі погляди, але так її й не побачив. Не дивно – з її-то зростом. Кучерява маківка Даші навіть не доходила мені до плеча.

Маленька біда на голову.

За останні два роки я чув від Ксюші не менше десятка історій, як її молодша сестра знаходила собі проблеми на одне місце, а Ксюші доводилося її витягати.

Ні, ну яка нахаба! Я їй допоміг, а вона мені отак відплатила? Нехай я тільки побачу її в універі...

Поки я пробрався крізь натовп до барної стійки, Ліза, Ксюша, Лера і навіть Макс кудись зникли. Їхні стільці вже зайняли інші дівчата.

Куди всі поділися?

Я знову окинув поглядом клуб, намагаючись розгледіти знайомі обличчя в різнокольорових спалахах світла, але марно. Хлопець, що чіплявся до Даші, тепер розмовляв з іншою дівчиною. Вона, принаймні, була не проти його компанії, як і дві подруги поруч. Та й він більше руки не розпускав.

Схоже, поки я розмовляв зі знайомими і розбирався з Дашею, дівчата пішли додому. А я ж сподівався потанцювати з Лізою...

Вихопивши з кишені телефон, я набрав Макса, та він не відповів. Кращий друг мав неприємну звичку ігнорувати дзвінки, коли не хотів ні з ким розмовляти. Зітхнувши, я відкинув волосся з обличчя і засунув смартфон назад у кишеню штанів.

Ну клас. Схоже, я залишився сам.

– Привіт! – немов почувши мої думки, роздався за спиною нерішучий голос. – Ти тут один?

Озирнувшись, я одразу посміхнувся. Ті самі дівчата, що сиділи на місцях моїх подруг, тепер зацікавлено розглядали мене.

– Привіт! – відповів я, підходячи ближче. – Зовсім один. Складете мені компанію?..

 ***

В неділю я прокинувся від дзвінка. Навпомацки знайшовши телефон, приклав до вуха.

– Алло...

– Доброго ранку, – пролунав в динаміку занудний голос Бориса, дворецького моїх батьків. – Ви просили нагадати, коли ваші батьки повернуться додому.

– Вони вже приїхали?

Я одразу скочив на ноги і кинувся до ванної кімнати.

– Дмитро Костянтинович вже питав, де ви, – незворушно підтвердив Борис.

– Скажи батькові, що я скоро приїду, – промовив я, хапаючи зубну щітку. – А мама...

– Вона теж вдома, – заспокоїв він.

– Дякую, Борисе. Що б я без тебе робив?

– Навіть не знаю, – ледь чутно пробурмотів він, перш ніж покласти слухавку.

Я всміхнувся своєму відображенню у дзеркалі й поспішив привести себе до ладу. Потім, вдягнувши чисту футболку поло і джинси, сів у таксі й вирушив в дорогу на інший кінець міста.

Я любив батьків не менше, ніж вони мене, але здебільшого жив тут – у невеликій квартирі з двома спальнями неподалік від університету. Це був мій ковток свободи. Тут я сам вирішував, як мені жити і що робити.

Та й батьки часто їздили у відрядження. Тато керував одразу двома бізнесами – з нерухомості й юридичних послуг, а мама їздила разом з ним. Я ж у цей час міг вільно влаштовувати в нашому маєтку вечірки, чим додавав головного болю Борису.

Коли я заїхав у гараж, мама вийшла назустріч. В грудях потеплішало, коли я побачив її – все таку ж впевнену в собі й щасливу. 

– Денисе, любий, – кинулась вона мене обіймати.

Я обережно обійняв її у відповідь і нахилився, щоб вона могла залишити поцілунок на моїй щоці.

– Привіт, мамо. Як з’їздили?

– Справи в одеському філіалі йдуть добре, – озвався батько з-за її спини.

Він стояв на порозі гаражу, схрестивши руки, але в очах осуду не було. Зрештою, цього разу їх не було в місті цілий тиждень. Я підняв голову і натягнув посмішку.

– Це добре, – сказав я, обійняв маму за плечі й повів до будинку. – А в морі купалися?

– Звісно, – посміхнулась вона, випромінюючи щастя. – Хоча твій батько й бурчав, що йому потрібно працювати.

– Хтось же повинен, – пробурмотів він, перш ніж обійняти мене і поплескати по спині.

Я пропустив натяк повз вуха.

– То які в нас плани на сьогодні? Званий обід чи звана вечеря?

Прізвище Гордієнків мало як плюси, так і мінуси. З одного боку, це був давній, шанований і багатий рід. З іншого – купа обов’язків, які треба виконувати, хочеш ти цього чи ні. Так і від мене чекали, що я – єдиний спадкоємець – піду по стопах батька і з часом візьму на себе управління сімейними бізнесами.

Шкода, що я мав інші плани на життя.

– Ох, Денисе, – розсміялась мама, похитавши головою. – Вгадав. Званий обід. Нас запросили до себе Острозькі.

Я підняв брови.

– Батьки Лізи?

– Так, – підтвердила вона і стиснула мене трохи сильніше. – У вас якраз буде час поспілкуватися – Ліза теж приїде.