Розділ 2

Даша

Якого біса?

Різко викинувши лікоть назад, я почула знайомий здавлений зойк. Ілля відступив, потираючи ребра.

– Ілля? – розгублено промовила я, озираючись. – Це ти мене мацав?

– А що такого? – знизав плечима він, знову рушивши в мій бік. – Ми ж у клубі. Тут усі так танцюють.

– Відвали! – прогарчала я, відступаючи. Натовп був тісним, але я не зупинялась.

– Та не ламайся! – всміхнувся він, слідуючи за мною. – Поводишся, як маленька.

От бугай!

Я вже збиралась кинутись навтьоки, як переді мною виросла висока фігура. Я машинально зробила крок назад, коли світловолосий хлопець у білій футболці відштовхнув Іллю.

– Вона сказала, щоб ти відвалив!

Десь я вже чула цей голос...

– Чувак, не лізь не в свої справи! Це моя дівчина!

Ілля штовхнув його у відповідь. Незнайомець вчасно згрупувався, тому не відступив ні на крок.

– Яка я тобі дівчина, одоробло? – спалахнула я, виходячи з-за спини хлопця. – Пішов геть, або я розкажу викладачу, як ти списав сьогодні самостійну роботу!

Ілля густо почервонів, а голова незнайомця повернулася в мій бік.

– Даша?

Я теж підняла голову і завмерла з відкритим ротом. Поруч стояв Денис Гордієнко – футбольна зірка університету і друг моєї сестри.

Мені гаплик.

Ілля теж його впізнав. Пробурмотівши, що той неправильно все зрозумів, швидко розчинився у натовпі. Я ж лишилась наодинці з проблемами, як завжди.

– Що ти тут робиш? – спитав Денис, розвернувшись до мене.

– А ти? – не придумавши нічого кращого, кинулась в атаку я.

– Я... – хлопець відкинув з очей золотисте волосся, що переливалось яскравими кольорами в світлі прожекторів. – Я думав, що ти – Ксюша. Побачив, що до тебе хтось чіпляється, і хотів допомогти.

Я підібгала губи.

Ми з сестрою і справді були дуже схожі – однакові зелені очі, тільки у неї яскравіші. В обох русяве волосся. У мене – хвилясте, а в неї – пряме. Майже ідентичні риси обличчя. Наче хтось засунув нас у ксерокс і видав дві однакові копії з різницею в два роки.  

– А що, якби знав, що я – це я, не допоміг би? – нахмурилась я.

– Вибач, але я не Супермен, – насмішливо всміхнувся Ден. – Я допомагаю лише друзям.

Індик пихатий!

Глянувши мені за спину, Денис і собі нахмурився. Блакитні очі зненацька перетворились на дві холодні крижинки. Озирнувшись, я хмикнула.

– Що, твою дівчину вже вкрали?

За стійкою сиділи Ліза з Лерою – подруги Ксюші. І просто зараз Ліза розмовляла з іншим хлопцем.

Про Дениса і Лізу ходили плітки серед студентів. Король і королева університету. Зіркова пара, яку сватали всі – навіть викладачі.

На обличчі хлопця проступила злість.

– Що ти говориш? Це моя подруга!

– Подруга, аякже! – всміхнулась я.

Погляд, яким він дивився на білявку, схожу на гарячу версію диснеївської принцеси, я б не сплутала ні з чим.

– А ще моя подруга – Ксюша, – примружився Денис, зненацька схопивши мене за зап’ястя. – Пішли, розкажеш їй, як ти потрапила до клубу!

От зараза! Ксюша дізнається, що я знайшла її загублений студентський!

Вивернувши руку з хватки, я схопила хлопця за плечі й різко підняла коліно. Над головою голосно охнули, і Денис склався навпіл. Я ж позадкувала, не зводячи з нього очей.

– Вибач, але сестрі про це знати не треба.

Було шкода хлопця, але у мене будуть великі проблеми, якщо він мене здасть. Розвернувшись, я рвонула на вихід.

Вже сидячи в напівпорожній маршрутці, я написала Альоні повідомлення, щоб не хвилювалась, але вона його так і не прочитала. Мабуть, не почула.

Зітхнувши, я кинула телефон назад у маленьку сумку і перевела погляд за вікно. Ще було не дуже пізно, тож по вулицях гуляли перехожі. Я ж їхала додому, потираючи зап’ястя і потайки всміхаючись.

Перший похід до клубу видався коротким, але, принаймні, не нудним.