2. «Тінь у серці вогню»

Дія сиділа прямо, хоча підлокітники важкого різьбленого крісла боляче впивалися в шкіру. Пальці вона склала на колінах — спокійно, майже велично. Тіло залишалося нерухомим, лише серце час від часу збивалося з рівного ритму, ніби намагалося вирватися назовні.

Кімната була простора й холодна.

Кам’яні стіни відбивали відблиски вогню — живі язики полум’я ковзали поверхнею меблів і підлоги, роблячи повітря хитким, мов марево. У каміні потріскували смоляні поліна. Пахло димом і металом.

Вона чекала вже давно.

І це очікування виявилося гіршим за допит.

Кожен звук за дверима змушував м’язи на мить напружуватися. Кожен крок у коридорі відгукувався всередині легкою тремтінням. Та її обличчя залишалося безвиразним — жодної тіні слабкості.

Майбутня королева не має права боятися.

Навіть якщо її ведуть у саме серце вогню.

Двері нарешті розчахнулися.

Вона підняла погляд.

На порозі стояв Керіс.

Він був вищим, ніж вона пам’ятала. Силует — чіткий, прямий, зібраний. Темне волосся, зібране біля скронь, відкидало різкі тіні на вилиці. У його поставі читалася влада — не показна, а спокійна, упевнена, майже хижа. Ніби повітря стало теплішим.

І холодніше — всередині неї.

Їхні погляди зустрілися.

У цю мить зникли і зал, і вогонь, і стіни. Залишилися тільки двоє — вода й полум’я, які ніколи не мали б наближатися… але все ж зустрілися.

Керіс зробив крок уперед.

Надто спокійний.

Надто стриманий.

— Діє, — тихо промовив він. Голос звучав глибоко й м’яко, але в ньому відчувалася сталь. — Радий бачити, що ви благополучно дісталися.

Вона ледь помітно підвела підборіддя.

— У мене не було вибору, — спокійно відповіла вона. — Але так, я тут.

Його губи ледь помітно смикнулися — чи то усмішка, чи привид утоми.

— Тут ви в безпеці.

Їй захотілося засміятися. Або облити його крижаною водою. Але вона лише вдивилася уважніше.

Це був не хлопчик, захоплений снігом.

І не ворог із мечем.

Це був чоловік, який надто рано навчився ховати почуття.

— Безпека — поняття відносне, — тихо промовила вона. — Особливо для таких, як я.

Він витримав її погляд. Не відвів. Не спалив. Просто дивився — так уважно, ніби намагався зрозуміти, де закінчується її сила і починається страх.

— Тут ви — гостя, — нарешті сказав він. — Але світ тримається на рівновазі. І інколи заради цього доводиться… жертвувати.

Вона відчула, як усередині все стискається.

— Я знаю, — прошепотіла вона. — І все ж я тут.

Кілька довгих секунд — тиша. Густа, тягуча, майже відчутна на шкірі. Він не рухався, і вона теж. Лише вітер обережно торкнувся плаща чоловіка, наче й сам боявся порушити цю крихку мить.

А потім Керіс повільно схилив голову — не різко, без показної галантності. Його жест був надто стриманим, надто обережним, щоб бути просто формальністю. У ньому була повага.

І — напруження.

— Ласкаво просимо, Діє, — тихо промовив він, так, як вимовляють ім’я того, кого вже не відпустять.

Вона розкрила вуста, бажаючи заперечити. Сказати, що це не вибір. Що все це — угода, вимушений крок заради порятунку її народу. Що альтернатива — полон або довга, кривава війна, яку її земля просто не переживе.

— Я не думаю… — почала вона.

Але договорити не встигла.

Повітря розірвав сміх.

Не світлий. Не людський. Не теплий. Це був не той сміх, до якого вона звикла у снігових пустелях, коли діти котяться по кучугурах і радісно кричать від захвату. І не той затишний, домашній сміх, що ллється вечорами з кожної хати, коли сім’ї збираються разом після важкого дня, ділячись хлібом та історіями.

Цей звук був чужим. Надто хижим, надто холодним — наче народженим не у грудях живої істоти, а десь у тіні, де давно забули, що таке радість. Він прокотився повітрям, і по її спині пробігли мурахи — не від холоду, а від передчуття небезпеки.

Сміх дзвінким відлунням ударився об стіни, змусивши навіть вітер завмерти. Дія здригнулася. Керіс теж — ледь помітно, але все ж.

І важко було зрозуміти — це був страх чи роздратування.

Темрява на краю залу здригнулася. З неї вийшла жінка — легка, мов тінь, тонка, наче лезо ножа. Волосся — ніби ввібрало в себе ніч. Очі — палаючі, безумні, як у звіра, що надто довго живе ненавистю.

Її губи все ще були викривлені у вовчому оскалі.

— Як зворушливо, брате, — протягнула вона, і в її голосі бриніло зло. — Ти навіть уклонився своїй маленькій нареченій.

Айя.

Сестра Керіса.

Та, чиє ім’я шепотіли, немов прокляття.

Її погляд ковзнув по Дії — оцінювальний, холодний, із лінивим, майже божевільним інтересом хижака, що знайшов собі нову іграшку.

— Ласкаво просимо, — повторила вона. — У сім’ю.

І в її усмішці не було нічого людського.

Нічого — окрім ненависті.

— Айє, — голос Керіса став жорстким, мов метал, натягнутий до межі. Це було не просто зауваження — межа. Чітка. Неперехідна.

Сестра повільно повернулася до нього — ліниво, майже граційно, наче кішка, на яку наважилися підвищити голос. Усмішка на її обличчі витягнулася, перетворившись на холодний, хижий оскал.

— Що таке, братику? — її слова ковзнули, мов краплі трунку. — Боїшся, що я злякаю твою маленьку водяну дівчинку — і вона втече?

Вона затримала погляд на Дії, і той погляд був не просто оцінювальним — він шукав слабкі місця. Смакував ними.

— Тоді тобі не варто так хвилюватися, — продовжила Айя м’яко, майже ласкаво. — Ми обидва прекрасно розуміємо: вона нікуди не подінеться.