1. «Синя самотність»

Діа стояла на палубі, відчуваючи, як корабель хитався на темних, неспокійних хвилях, ніби сама вода попереджала її про те, що чекає попереду. Хвилі били по борту з ледь стримуваним гнівом, але вона не здригнулася — навпаки, наче відчувала їхній страх і підпорядковувала стихію своїй волі, навіть якщо сама ще не до кінця розуміла, що це за сила всередині.

Перед нею простягався новий світ — золоті дахи палаців, вулиці, вимощені чорним каменем, колони з червоними та золотими прапорами, і повітря, що пахло димом, владою та очікуванням. Цей світ був чужим, холодним, строгим, і кожен його звук, запах та рух здавався їй викликом.

Вона була чужою тут. Дикаркою із Північного Племені Води. Донькою вождя і одночасно порожнім місцем у очах країни Вогню. Вона не знала ні етикету палаців, ні правил політичної гри, і саме це робило її небезпечною в очах тих, хто намагався тримати світ під контролем.

Діа прикусила губу, відчувши металевий присмак крові, змішаний із солоною вологістю морської води, і, роздратовано махнувши рукою, дозволила хвилям підкоритися своїй примсі — на мить вони вщухли, наче схилили свою силу перед її рішучістю.

Охоронці Країни Вогню — її провідники і водночас в’язні — стояли неподалік. Їхні погляди метали блискавки, і кожен ледве прихований подих говорив про суміш здивування та роздратування.

— Міс… — протягнув один із них, обережно роблячи крок уперед. — Вам краще припинити. Подібна поведінка може бути розцінена нами як непокору або навіть напад…

Діа напружилася, плечі здригнулися, а в грудях наче стиснувся лід. Вона випрямила спину, відчуваючи, як серце калатає швидше від суміші роздратування та обережності. Вона зробила крок назад від перил і, замість того щоб сперечатися або доводити своє право на силу, опустила руку, дозволяючи воді знову текти своїм чередом, плавно, тихо, але з легкою тремтячкою, наче сама природа підлаштовувалася під її настрій.

Дома вона б не задумувалася. Дома вона б встала у повний зріст, кинула виклик, кинулася в суперечку або схопила зброю — і, можливо, перемогла б. Але тут, на чужій землі, серед людей, які бачили в ній чужинку, вона знала: будь-який невірний рух, будь-який сплеск сили або гнівного слова може обернутися катастрофою.

Бути тут означало грати за чужими правилами. Значило терпіти, чекати, підлаштовуватися, але не ламатися. Значило зробити паузу, щоб зрозуміти: іноді сила проявляється не в люті, а в витримці.

Діа стиснула пальці, відчуваючи напруження в кожному суглобі, і ледве помітно видихнула, дозволяючи собі маленьку перемогу — над собою, над страхом, над необхідністю бути чужою в цьому світі.

— Дякую, міс… — тихо, ледь чутно подякував той самий солдат, повертаючись на своє місце.

Він тримався достатньо далеко, щоб Діа могла повірити у свою свободу, але й достатньо близько, щоб миттєво зупинити її, якби вона наважилася на необдуману дерзкість. Цей тонкий баланс між владою та контролем висів у повітрі, як натягнута струна, готова лопнути при найменшому русі.

Дівчина хотіла щось сказати. Слова йшли у неї на язик, щоки горіли від бажання хоч якось переконати цих людей, що вона не ворог. Що вона — не та дикарка, якою вони її малювали у своїх думках. Вона уявляла, як тихе «будь ласка» чи «я не заподію шкоди» може пом’якшити цей холодний погляд, цей невидимий бар’єр недовіри.

Але варто було відкрити рот — і вона помітила це.

У очах магів Вогню промайнуло погано приховане презирство. Лід у їхніх поглядах різав сильніше будь-якого вітру півночі. Їхній оцінювальний погляд говорив про те, що в цьому світі вона не більше ніж чужинка. Наче кожне слово, яке вона могла промовити, автоматично маркувалося як слабкість.

Вони не хотіли її слухати. Не хотіли розуміти. Їхня увага була спрямована на неї лише як на предмет спостереження, оцінювання, контролю.

Діа стиснула зуби, відчуваючи ріст роздратування і прихованої злості. Вона могла б сперечатися, доводити, показувати силу — але тут це було б дурістю, дорожчою за її життя.

Тож вона просто махнула головою, скинувши роздратування разом з повітрям навколо себе, розтріпала волосся і накинула на голову капюшон, ховаючись від починаючогося дощу. Краплі падали на обличчя, холодні та мокрі, змішуючись із сіллю морської води, але вона не здригнулася.

— Проведіть мене до каюти, — сказала вона тихо, але рішуче, не дозволяючи сумнівам показати себе.

Ніхто не став сперечатися. Можливо, тому що всі вже знали: з нею краще не зв’язуватися.

Лише опинившись у своїх тимчасових покоях, Діа дозволила собі нарешті розслабитися. Вона скинула плащ, важко опустилася на ліжко і з гучним хлопком упала обличчям у подушку, відчуваючи, як напруження останніх годин повільно тане. Серце стукало гучно, думки ще металися між обов’язком і страхом, але хоча б на цей момент вона могла бути просто собою.

У думках час від часу спливали образи Півночі — сніг, вітер, прозорий лід, що хрумтів під ногами. Діа бачила обличчя батька — осунуте, постаріле, повне сумнівів і гіркого жалю. Перед внутрішнім зором поставав і брат — колись впевнений, непохитний, мов сама твердь льоду, а тепер розгублений, не знаючи, як бути далі.

І поруч — Керіс. Не спадкоємець ворожого племені, не її майбутній чоловік, а той хлопчик, яким вона вперше його побачила багато років тому.

Звичайний, живий, майже сором’язливий. Вона пам’ятала, як він стояв на березі, коли вони з матір’ю вперше приїхали на Північ — і як щире здивування засвітило його обличчя, коли він побачив сніг. Білий. Чистий. Тихо хрумтячий під ногами, наче світ дихав інакше. Тоді його погляд був повний захоплення — щирого, дитячого, не затьмареного війною.

Вона пам’ятала…

І тепер ненавиділа ці спогади. Бо минуле, яким би теплим воно не було, залишалося позаду. А попереду її чекали лише вогонь і розжарений метал. Світ, де не було місця ні коханню, ні сім’ї — лише обов’язку, якому не можна змінити.

У наступний момент вона різко розплющила очі — небесно-блакитні, чисті, мов зимовий лід. Повітря важко виривалося з її грудей, ніби вона щойно виринула з глибини сну, який тримав її занадто міцно.