БАЗА РОЗВІДНИКІВ

Я прокинувся трохи зарано. Вже звик тут перебувати й звик до дисципліни. Мене тут вважають неабияким мовчуном, хоч я й розумію міжгалактичну мову ще з часів, коли вперше зіткнувся з прибульцями. І навіть можу розмовляти, бо тренуюся та балакаю сам із собою, коли поряд нікого немає. Намагаюся бути непомітним і незарозумілим. Не хочу виділятися, тому й мовчу, а розкриваю рота тільки тоді, коли про щось запитують. Стисло відповідаю і знову мовчу.

Але я вдячний, справді вдячний, що мене все ж забрали з Землі. Могли б убити чи кинути на поталу всім розвідкам мого світу. Однак маю підстави думати, що в такому разі мені б стерли всю пам'ять. Я якось спитав у свого куратора Воркса, який за якоюсь потребою завітав сюди, на нашу базу, і захотів побачитися зі мною. Запитав, чому вони не витягли з моєї голови ту штуковину, яка зараз дуже допомагає вивчати незнайоме. Він уважно подивився мені в очі не менш ніж чотирма своїми очиськами й неочікувано сказав правду:

— По-перше, ти заслужив її своєю діяльністю. Ти досяг миру на своїй планеті. По-друге — тому що її не так просто витягти. Вона вростає в твій мозок і будує паралельні канали в усі частини твого тіла, якими можна пускати не тільки швидші сигнали для реагування твого організму на різні обставини, а й доставляти необхідні речовини в ушкоджені м'язи та кістки.

Я потягнувся й перевернувся на спину. Не хочу вставати. Буду чекати на сигнал підйому й трохи подумаю про своє поточне становище. Шкода, що знаю занадто мало про незнайомий світ, у якому опинився. Але в мене мета — вижити, і тому зараз більше слухаю та дивлюся. А коли випадає слушна нагода й гарний настрій інструктора — то ставлю кілька питань, за допомогою яких щось намагаюся прояснити для себе.

Таким чином я вже трохи освоївся і багато чого зрозумів, не кажучи вже про нову спеціальність та нові знання з небачених на Землі технологій. Але тут ці технології не вважаються дивом, і навіть деякі представники інших рас називають їх застарілими.

Нас готують до якоїсь місії. Я лише знаю в загальних рисах, що потрібно злітати на якусь планету, де ми маємо пошукати матеріали досліджень, які там колись проводили і залишили. Розумію, що мені або навіть головному в нашому загоні кажуть не все, і я вже звик до цього. Тут і справжньому бовдуру буде зрозуміло: щоб просто кудись злітати, не потрібно готувати загін із тих створінь, які не мають жодної цінності. Не треба витрачатися. А в цих світах не люблять витрачатися.

Нас шестеро. Троє жінок і троє чоловіків. Чи спеціально створили загін саме так, чи просто так випало — поки що не розумію. Отже, чоловіки (крім мене) обоє пілоти, і один із них — командир. Мене після тестів призначили механіком, і є ще три дівчини. Одна — навігатор, друга завідує медичним обладнанням, а третя — як це не дивно — спеціаліст із бойових систем корабля.

Вона багато знає про зброю та про те як битися. Я жодного разу й навіть у перспективі не сподівався на перемогу над нею під час наших тренувань. Складається враження, що вона непереможна. Особливо коли її охоплює лють. А розлютитися вона може легко, бо має запальну вдачу. І крім того, що вона нестримна, вона ще й занадто сувора.

Усі ми в нашому загоні не зовсім, так би мовити, люди. Або якщо сказати м'якше, ми всі начебто одного виду, але раси трохи різні. І звісна річ, із Землі, крім мене, немає нікого. Одне гарно — всі приблизно одного віку, крім командира. Він трохи старший і обіймає посаду головного серед нас лише тому, що вже брав участь у якійсь визначній пригоді.

Це видно із зовнішнього вигляду. Інколи пригоди накладають на обличчя та зовнішність свій відбиток. На ходу, поставу, вираз очей, рухи. Він менший мовчун, ніж я, і на противагу мені вміє посміхатися. А коли мовчить, то робить це багатозначно, примружуючи очі. Про свій досвід він нічого не розповідав. Можливо, йому це заборонили.

Другий пілот — повна протилежність моїй та капітановій стриманості. Він, так би мовити, "дуже дружній", свій хлопець з усіма й особливу увагу приділяє дівчатам. Фахівець з озброєння одразу його відшила при всіх. Навігаторка хмикнула, і стало зрозуміло, що вона не розглядає його як можливого кандидата, і тільки медик нічим не показала свого ставлення до нього. Може, ще не визначилася.

А я помітив, що після всіх удосконалень мого організму в мене з'явилася не те щоб відсутність потягу до жінок, але ввімкнулося якесь прохолодне ставлення до них. Можливо, це через втому та занадто велике навантаження на тіло й психіку. Я постійно завантажую у свій мозок нову інформацію і дивуюся, як я ще не з'їхав з глузду від її кількості. Крім теоретичного навчання та симуляторів, у нас щодня кілька годин фізичних вправ і занять. Нас попередили, що в кінці буде іспит, і якщо хтось не пройде — всі інші теж підвиснуть, доки не знайдуть на місце вибулого когось ще.

Я не хочу, щоб слабкою ланкою виявився я, і тому викладаюся на всі сто. Крім того, вмикаю завантаження нових знань навіть на ніч. Тобто вночі мені не сниться щось звичайне, а тільки схеми приладів. Вони уві сні запам'ятовуються навіть краще. Можливо, тому, що тіло відпочиває, а я неспішно кручу в голові будову різних механізмів, розглядаючи їх з усіх боків. Крім того, мені здається, що я найнедосвідченіший у нашій команді, і витрачати час тільки на сон — для мене недозволена розкіш. Отже, нейроімплант качає різні програми 24/7. І я шкодую, що в мене немає часу опанувати щось ще, крім пристроїв корабля.

Коли я спитав інструктора, чи можливо на майбутнє вивчити ще щось, він уважно подивився на мене й запитав:

— Ти хоч розумієш, скільки коштує один пакет навичок з твоєї спеціалізації? Ось тобі вчора видали блок завантаження, у якому все про синтезатор їжі. Там уся інформація, усі креслення, інструкції, але це тільки для моделі, яка стоїть на вашому кораблі. А ти знаєш, скільки існує всіх моделей та їхніх модифікацій?

— Зрозумів! А скільки можна поставити ще таких пакетів, як-от будова молекулярної кухні?