Розділ 11

Остер

Я не став чекати, коли шум і гам припиняться самі, а просто частково обернувся і гаркнув так, що всіх непроханих гостей, крім ректора Ріка, просто здуло з приміщення.

– Остере… – стогне Рік.

– Ріку?

– Це ж не те, про що вони подумали…

– Ми з тобою це вже обговорювали, Ріку! – зло відповідаю я, одягаючи сорочку.

– Я теж думав, що ми все вирішили, – шипить ректор у відповідь.

– Тоді до чого ці запитання? Чи ти мені не довіряєш?

– Ітоне, піднімися до своєї кімнати, – наказує ректор, і хлопець, червоний, як переварений іссіміор, тікає на другий поверх, а Рік продовжує, – Чутки не вщухають, а тепер, напевно, піде нова хвиля.

– Мене це не хвилює, – недбало кидаю у відповідь.

– Зовсім? Тоді навіщо ти таємно літав сьогодні вночі до столиці?

– Доповіли вже? Ти знаєш навіщо, Ріку…

– І…?

– Імператор непохитний. Або я одружуся з Ельвірою, або все залишається як і раніше. Ти знаєш моє рішення, і я його не зміню.

– А Ітон?

– А він тут до того?? – щиро дивуюсь.

– Ти ж розумієш, усе, що відбувається зараз із тобою, б’є і по ньому. Поки ти його наставник, ви пов’язані. До того ж…

– Ти про його інтерес до Арти?

– Ти не міг цього не помітити, тому я нічию таємницю не відкриваю.

– Ми вирішимо й це.

– Впевнений?

Скриплю зубами у відповідь. Якби я був певен! Усе зараз було б інакше. Поки що я мушу прийняти жорсткі умови, які поставив мені брат. І стирчатиму тут, судячи з усього, ще досить довго.

Рік пішов, а я відкоркував пляшечку веселющого напою, ящик якого прихопив дорогою до Академії.

«Ітоне! Не спиш?» – кличу хлопця.

«Вже ні…»

«Спустись…»

Через хвилину мій підопічний з’являється у вітальні, і я простягаю йому пляшку.

– Закінчимо вечерю.

Хлопець не відмовляється, і ми мовчки продовжуємо перервану трапезу. Як я й обіцяв, після вечері не лізу в його голову, хоча деякі думки мені було б цікаво прочитати. Але, усьому свій час.

Ітон

Більшого кошмару у своєму житті я й уявити не міг! Батьківський комітет Академії на чолі з ректором Ріком застав мене з напівголим наставником коли ми мало не обіймалися!

Відчуваю, як мої щоки горять і від сорому ховаю очі.

За наказом ректора йду, точніше тікаю до своєї кімнати.

Займатись навіть не намагаюся. Та й навіщо. На заняття завтра я не піду! Хай хоч до карцеру відправляють, хоч відраховують. Навіть копальні тепер виглядають набагато привабливішою перспективою. Згоден на будь-що, але тільки щоб не чути ці перешіптування за спиною! Будь проклятий цей Остер із його способом позбутися настирливих дам. Засилання та загальна зневага – це його вибір! А мені то за що все це?

Розумію, що моєму навчанню настав кінець. І не лише в Академії Імперії. Я тепер і до королівської повернутися не зможу. Та і взагалі, з’явитися в Диких Землях, з ганьбою після відрахування з Імперської Академії, я не наважусь.

Лягаю в ліжко на голодний шлунок. Спускатися вниз сьогодні я вже не збираюся, але й поспати мені цей шкідливий наставник не дає. Його наказ я не можу проігнорувати, тому одягаюсь і спускаюся до вітальні.

Остер простягає мені пляшку веселющого напою, і ми мовчки продовжуємо перервану вечерю.

На ранок я на заняття все ж таки не пішов. Голова болить так, що будь-який звук віддається болем, що пульсує у скронях.

Підозрюю, що стан наставника не набагато кращий. Учора ми з ним удвох прикінчили весь ящик веселющого напою. Саме його він, виявляється, мав на увазі, коли казав, що ввечері мені будуть потрібні сили.

Звичайно, що й на сніданок я теж не пішов. Пів дня не виходжу зі своєї кімнати, але до обіду вже зголоднів так, що за порцію гарячого жаркого готовий вислухати що завгодно. Приймаю душ, одягаюсь і вирушаю до їдальні.

«На мене візьми!» – наздоганяє мене наказ наставника. Добре влаштувався! Носа із резиденції не показує, а я – відгрібай за нього!

«Ти дійсно хочеш, щоб ми пішли в їдальню разом??»

Упс. Ну, ні. Краще я сам.

Заходжу в їдальню і за моєї появи всі розмови різко припиняються. І це ще гірше. Під уважними поглядами сотень очей, у цілковитій тиші підходжу до стійки замовлень, де з моєю появою не залишилося ні душі.

– Два подвійні, із собою. І пиріжки. Усі! – недбало кидаю кухарці. Отримую своє замовлення і вже збираюся ретируватися з їдальні.

– Ітоне! – голос Арти в дзвінкій тиші їдальні лунає як грім серед ясного неба. – Давай допоможу.

Я нічого не відповідаю, Арта підходить і забирає в мене частину контейнерів із їжею, і ми виходимо з їдальні. Мовчки.