Розділ 10

Ітон

Чую, як наставник підходить до дверей моєї кімнати та намагається увійти, але, виявивши, що вони замкнені, Остер, посміюючись, іде до себе. Я чудово розумію, що це не перешкода для нього, але й залишати двері відчиненими, запрошуючи його увійти, я не хочу.

До вечора сиджу під замком у своїй кімнаті, не висовуючи носа. Благо мені є чим зайнятися – активно продовжую вчити кістки скелета дракона. За весь цей час наставник жодного разу зі мною не «заговорив». Ближче до вечері відкладаю підручник і спускаюсь униз.

– На вечерю зібрався? Прихопи й мені. Як завжди – подвійну порцію та побільше пиріжків, – недбало командує мені наставник, не відриваючись від споглядання своїх нігтів, які він старанно, судячи з усього, полірував пів дня.

Скривившись, киваю головою та йду до дверей. І ззаду мені прилітає:

– Я тобі забороняю спілкуватися з Артою.

– Що?

– Я не виразно висловився? – визвірився на мене Остер, та одразу в моїй голові продублювався його наказ:

«Я. Тобі. Забороняю. Спілкуватися. З Артою!»

Напевно, щоб я випадково не забув, всю дорогу до їдальні в моїй голові продовжує повторюватися одне й те саме:

«Я. Тобі. Забороняю. Спілкуватися. З Артою!»

«Я. Тобі. Забороняю. Спілкуватися. З Артою!»

«Я. Тобі. Забороняю. Спілкуватися. З Артою!»

«Та годі вже! Я все зрозумів!! – не витримую тиску та відповідаю своєму озвірілому наставнику.

«Зрозумів і…?»

«І не буду з нею спілкуватися…» Принаймні, сьогодні. Я знаю, що Арта на вечерю до їдальні не прийде. У них якесь сімейне свято в будинку ректора.

Заходжу в їдальню і, як завжди, чую навколо тихі перешіптування студентів. Намагаюся їх ігнорувати, але розмови на делікатну тему не припиняються.

«Цікаво, вони вже…»

«… А на вигляд цей Ітон цілком нормальний…»

«… Не дарма йому Остера призначили наставником. Диму без вогню не буває!

«А чого б його під кінець навчального року до нас перевели? Остер літав узимку в Дикі Землі, там вони, мабуть, і того…»

Я більше не можу це слухати, забираю вечерю для наставника і згрібаю всі доступні пиріжки. Повертаюся до резиденції голодний та злий.

Заходжу до будинку, Остер сидить з оголеним торсом на дивані у вітальні на першому поверсі, поклавши ноги на сусіднє крісло.

Вивалюю на стіл їжу і збираюся підійматися до себе.

– Стій.

Я мовчки виконую наказ наставника.

– Сідай та їж.

– Я ситий по горло.

– Сідай. Та їж!

Неохоче сідаю за стіл і беру один пиріжок. Ммм! З м’ясом!

Остер сідає навпроти мене й розпаковує контейнер із вечерею. Запах ще гарячого жаркого лоскоче мої ніздрі, і я з розлюченістю вгризаюсь у свій хоч і смачний, але холодний пиріжок. Остер дивиться на мене, потім на свою вечерю, і підсуває мені контейнер із другою порцією.

– Їж. Сили тобі сьогодні знадобляться.

Від його слів я мало не подавився пиріжком. Дуже двозначно це прозвучало на тлі розмов, які я сьогодні чув у їдальні.

– Та годі вже від мене сахатися!! – гарчить Остер. – Нормальний я, дівчат люблю, як і всі!

– А ці всі чутки… Плюс заборона з’являтись у столиці…?

– Чутки ми з моїм другом Раганом спеціально розпустили. Нас дістали незаміжні дівчата та їхні матусі, та й не лише незаміжні, якщо чесно. Плюс братик зі своїми матримоніальними планами… Спочатку все це було смішно, але потім переросло в некеровану фазу. Рагану вдалося порозумітися зі своєю дівчиною. Вони одружилися та втекли зі столиці. Ну, чи в іншому порядку. Не суть. А я… Загалом решту ти вже знаєш.

Сиджу очманілий від отриманої інформації. У принципі, я Остера розумію, дома постійно спостерігав, як до Фрая залицяються дами різного віку.

Філ, мій другий брат, близнюк Фрая, той просто не з’являється на жодних світських прийомах взагалі, тим і рятується. Складається враження, що про його існування забули. Та він і цілком щасливий зі своєю дружиною і не прагне уваги інших жінок.

Так що я уявляю, як дістали всі ці дівчата брата Імператора! Якщо Остер навіть наважився розпустити такі чутки… Йому не позаздриш, враховуючи, який резонанс це викликало в суспільстві. Ось тільки хвилею зневаги накрило за компанію й мене.

– А тебе за що сюди заслали? Ти ж не…? – питає Остер.

Фиркаю зневажливо на таке припущення і відповідаю чесно:

– Накинув оком на дружину брата. Він і попросив короля відправити мене в заслання, якомога далі…

– Ну, не все так сумно! У всьому цьому є й позитивні моменти.

Здивовано підіймаю брову.

– По-перше, у тебе крутий наставник!

У відповідь мовчки киваю головою. З цим не посперечаєшся, та й собі дорожче.

– По-друге, не стоятиме черга з дівчат, які бажають бути окільцьованими.

Кривлюсь, не зовсім це і плюс, враховуючи нестачу наречених у Диких Землях.

– По-третє… Я ще не придумав, але, напевно, є в цьому й інші плюси… – зітхає Остер, а потім ми з ним починаємо хором сміятися, сидячи на дивані та дружньо постукуючи один одного по спині.

І треба було в цей момент заявитися до нас делегації батьківського комітету Академії на чолі з ректором Ріком.

– А ось і докази! Сподіваюся, це все бачили? – верескує одна із завзятих охоронниць моральності в Академії, побачивши нас з Остером, що сидять непробачно близько один до одного і практично обіймаються.

– Некрилаті Боги! Остер! Якого…?! – стогне ректор Рік.

А ми з наставником відскакуємо один від одного, як застукані коханці, тільки підтверджуючи своєю поведінкою думку, що про нас склалася.

Що тут ще можна додати?

Завіса…