Розділ 6

Ітон

Без особливого ентузіазму йду в адміністративний корпус, на ходу підбиваючи підсумки своїх перших двох днів перебування в Академії Імперії:

По-перше, я обзавівся наставником.

«Це, сподіваюся, позитивний момент?» – тут же виникає «вельмишановний» у моїй голові.

«Ага, жирний такий плюс, з хитромудрою рамочкою…» – не дуже весело відповідаю вже набридлому голосу.

«Прогин зарахований, валяй далі!» – посміхається «вельмишановний».

Скриплю зубами, намагаючись приховати від наставника своє роздратування. Якщо в мене й не вийшло, то Остер це ніяк не прокоментував.

По-друге, разом із наставником я отримав купу проблем!

«Ее… сперечатися не буду, але є, мабуть, інші плюси? Сподіваюся, ми й до них дійдемо?»

«Сподівайся!» – ричу у відповідь, якось само собою перейшовши на «Ти». А чого «викати», він уже як моє друге «Я» – постійно присутній поруч. До того ж мене вже починає розважати манера спілкування Остера, і я трохи розслабляюся. Ось тільки постійна присутність його в моїй голові бісить.

«Між іншим, мене не було з тобою на семінарі. Залишив одного на годину всього! І до чого це призвело? Гадаєш, легко буде зняти з тебе звинувачення в загрозі безпеці Імперії? Поки що я взагалі не знаю, що із цим робити!»

У відповідь я починаю тихенько скиглити. А я думав, що в мене вчора був поганий день!

«Добре, давай далі, цікаво».

Отже, по-третє, я прогуляв дві пари.

«Ага!»

По-четверте, заробив звинувачення в загрозі безпеці.

«А ти дужий, хлопче, навіть я стільки менше, ніж за два дні ніколи не міг наробити!»

По-п’яте, я познайомився з Артою. Я взагалі-то не збирався про це повідомляти наставника, але мої думки самі собою до неї постійно повертаються. Я чесно тримався скільки міг.

«Такс… З Артою, значить? А ось із цього місця детальніше!»

«Тобі навіщо? Обійдешся! Це не твоя тема взагалі…»

«А це було прикро чути, між іншим! Сам тепер із Ріком розбирайся!»

Дарма я, звичайно, Остера спробував підчепити, хай там як, це його особиста справа з ким він вважає за краще проводити час.

«Запам’ятай цю думку, і більше до цього питання ми не повертатимемося. Чекай мене біля кабінету ректора. І постарайся до моєї появи більше ні во що не встряти!»

Уже знаючи, що біля кабінету ректора сісти ніде, для студентів, що провинилися, не передбачені зручності, підходжу до адміністративної будівлі й сідаю на лаву біля фонтану, у середині якого стоїть статуя у вигляді дракона, а з його пащі тече вода. Навколо центральної фігури розташована безліч дрібних фонтанчиків, а у воді плавають золоті рибки.

Мене відразу накриває спогадами – у нашій Академії теж фонтан є, тільки перед головним навчальним корпусом і без рибок. Щовесни наш ректор запускає туди й мальків, і дорослих особин. Тільки вони в нас не приживаються. Говорять, їм наш клімат не підходить. Ось тільки зникають вони до холодів. І що найдивовижніше, навіть дохлих не знаходять!

Усі, звісно, ​​розуміють, що риб зжирають першокурсники. Це щось на кшталт обряду посвяти для новоприбулих. Але щороку навесні ректор знову випускає у фонтан мальків.

Цікаво, які тут традиції? Шкода, що я вже не дізнаюся про це… Задумуюсь про рідний дім, і суто автоматично бовтаючи рукою у воді, відловлюю одну дрібну рибку і відправляю її в рот. І саме в цей момент мене гукає ректор Рік:

– Ітоне, я сказав чекати мене біля кабінету, а не милуватися фонтаном та рибами!

Я обертаюся на рик ректора прямо як сидів – у частковому обороті та із золотою рибкою, що стирчить із рота.

Тобто, я збирався стиснути щелепи, перекусити її навпіл і проковтнути у два прийоми, але реакція ректора була блискавичною:

– Плюнь!! – гаркає ректор, і я підозрюю, що всі студенти Академії, а найімовірніше й викладачі теж, виплюнули все, що в них зараз перебувало в роті. Я, зрозуміло, теж. Нещасна рибка приземляється на мармурову мозаїку, яка мальовничо обрамляє фонтан, і скаче по ній, звиваючись у пошуках води.

Ректор кидається до неї, і я теж нахиляюся, щоби підняти рибу та повернути її у фонтан. Ми зі всієї сили стикаємося лобами, тож у мене починає дзвеніти в голові. Трохи пізніше я розумію, що це не в голові в мене дзвенить, а Остер самозабутньо ірже поруч.

Ректор із шипінням вихоплює в мене з рук врятовану рибку і дбайливо випускає її у воду.

– Некрилаті Боги! Я ж зарікався диких у свою Академію приймати. Цей ще й тижня не провчився… Остер!! Забирай свого підопічного з очей, поки я його не перекусив, як він мою рибку!

– Я її не встиг перекусити, взагалі-то…

– Скільки ти вже зжер??

– Це перша. Я випадково… я не хотів, воно якось само собою вийшло. Вибачте, ректор. – Стою, похнюпивши голову, розуміючи, як по-ідіотськи звучать мої виправдання. І взагалі, таке відчуття, що крім «Вибачте» я і слів ніяких не знаю. Я вже втратив рахунок, скільки вибачався менше, ніж за дві доби свого перебування в Академії.