Розділ 2

Ітон

Знайомство з ректором Академії та моїм наставником зовні виглядає цілком пристойно.

Ректор Рік налаштований, начебто, доброзичливо, принаймні його привітна усмішка не залишає обличчя. Однак час від часу він дивно коситься на мого наставника, і тоді той на якийсь час перестає свербіти в моїй голові. Але варто тільки ректору відвернутися, голос Остера знову проявляється в моїх мізках:

«Так, а тут уже цікаво! Тобто ти запал на дружину свого брата? Ну, ти й дурень! Якщо вирішив до заміжньої підкотити, таке приховувати в рази ретельніше треба! Нічого, цьому я тебе теж навчу!»

Скриплю зубами, викликаючи здивовання в брата та черговий засуджуючий погляд ректора на Остера.

Разом із Фраєм виходжу з кабінету. Брат стримано прощається, у принципі, ми вже одне одному все сказали, та йде, пообіцявши провідувати мене.

«Гей, ти ж у резиденцію диких зібрався? Стривай, допоможеш мені перетягнути мої речі».

«Я тобі, носій, чи що??» – обурююся з нахабства мого новоявленого наставника.

«І носій теж! Ти тепер майже мій раб! – сміється Остер. – Не виконуватимеш мої накази – вирушиш у карцер! А для початку, ти маєш рацію, чого даремно стояти, очі мозолити. Бігом на плац – п’ять кіл зробиш і до будинку ректора. Я якраз зберу речі».

Краще б я мовчки погодився!

«Саме так! Запам’ятай цю думку! Стане в пригоді!» – знову сміється в моїй голові ця степова імперська ящірка!

«Десять кіл! Я все чув!!»

Виходжу з адміністративної будівлі, намагаючись більше не думати про свого шановного наставника.

«Ха-ха! Так би одразу!»

Вирушаю на плац, бігати. Гарне начало…

«Чи ще буде!»

Я взагалі-то на лікаря вчуся, тому десять кіл мене неабияк вимотали, враховуючи, що я щойно подолав досить складний шлях із Диких Земель.

«Зараз розплачусь…»

Та що це таке! Він тепер постійно в моїй голові сидітиме?

«А ти проти? Можеш обурюватись скільки завгодно. Мені навіть цікаво, до чого це призведе. О! Можеш ще ректору поскаржитися!»

Скаржитися я не звик, та й сенсу не бачу. Тому, одбігавши, стискую зуби та підходжу до будинку ректора, благо блукати не довелося, Остер мене направив. Хоч якась від нього користь!

«Це ти дарма! Я взагалі можу бути дуже корисним! Особливо на заліках та іспитах!»

О! А це вже цікаво!

«Так-так! Зі мною варто дружити!»

Подумки стогну, у мене вже голова від нього розколюється.

«Добре, відпочинь. Зараз винесу валізи. Віднесеш у резиденцію диких і можеш сходити до їдальні. Повечеряєш, а заразом зі своїми однокурсниками познайомишся».

Підхоплюю три валізи за раз, відношу їх до резиденції та повертаюся за двома, що залишилися.

– Привіт! Ти – Ітон? З Диких Земель, за обміном до нас? – несподівано звертається до мене дівчина, яка щойно вийшла з дому ректора.

– Привіт! Вгадала! А ти хто, чарівне створіння?

– Мене звуть Арта, і я теж навчаюсь на лікарському. І, між іншим, я сестра дружини ректора Ріка! Тож зі мною краще дружити!

– І що, насправді зможеш допомогти, якщо що? – питаю з недовірою красуню. З розповідей брата, я трохи уявляю собі місцевого ректора й сумніваюся, що на нього можна якось подіяти. Тим більше через якесь дівчисько.

– Ні, – сміється Арта, – але треба ж якось новенького привабити!

Сміюся у відповідь, але вчасно згадую, що мені ще валізи до резиденції тягти й на вечерю дуже хочеться встигнути!

– Гаразд, я побіг. Ти на вечері в їдальні будеш?

– Взагалі-то не збиралася, але якщо там ти будеш…

«Кхе, кхе… Хтось зараз мало того, що на вечерю запізниться, то ще може й без сніданку залишитися. Мені потрібна моя синя валіза! Зараз!»

– Буду! Як тільки віднесу наставникові його валізи.

– Я чула, що твоїм наставником призначили Остера. Співчуваю!

Ніяк не коментую слова дівчинки та намагаюся навіть не думати про це.

– До зустрічі у їдальні! – відповідаю, прощаюся з Артою та волоку валізи наставника до резиденції. Та що він у них напхав? Камені? А в синьому, мабуть, його улюблений лежить.

«Майже. Будеш обурюватися – на наступну пробіжку з моїм улюбленим каменем вирушиш!»

Прискорююсь, намагаючись закритися від ментального зв’язку з наставником. Але куди мені тягатися зі спадковим менталістом! У марних спробах поставити блок, лише заробляю найсильніший головний біль. Але тільки-но я вношу валізи Остера в нашу резиденцію, наставник вихоплює з моїх рук синю, та сам заносить її до своєї кімнати. Не знаю, що йому так терміново знадобилося в його речах, аж ніяк не одяг. Тому що буквально через хвилину наставник знову з’являється і кудись дуже швидко йде, зникаючи заразом і з моєї голови. Я полегшено видихаю і вирушаю до їдальні.