Розділ 40. Розмова в каплиці

- Так, - ще раз підтвердила жінка. – Її проводять сьогодні о дванадцятій годині. Опівдні. Зараз.

- Ні, цього не може бути! – закричала я. – Адже шлюбна церемонія лише завтра!

Карраша якось дивно подивилася на мене, а потім промовила:

- Вандо, сьогодні останній день місяця!

Як?! Невже магічне снодійне так подіяло на мене, що я проспала весь учорашній день?! Це катастрофа! Кінець всьому! Паніка, безвихідь, горе й розпач нахлинули на мене величезною убивчою силою. Я похитнулася, відчуваючи, що ще трохи – і впаду тут, на порозі боґлового замку, і більше не встану.

«Вандо, тримай себе в руках! – раптом згадала я сказані мені колись слова мамці. – Кожен глухий кут має вихід, наприклад, можна розвернутися і піти назад». У складних ситуаціях я завжди згадую мамцю, у якої на все була своя думка і своя порада.

- Де відбувається шлюбний обряд? – закричала я Карраші, згадавши перестук воротарів, який чула, пробираючись до замку. – Ще немає дванадцятої! Я встигну!

- Тебе не пустять туди, дівчинко, - тихо промовила жінка.

- Хай тільки спробують не пустити! – прогарчала я. – Де?!

- Біля Найвищого храму є каплиця боґлів. Може, пам’ятаєш, висока чорна будівля із завжди зачиненими дверима? Там.

Так, я пам’ятала і навіть добре знала цю споруду. Всі обходили її стороною, бо похмурий фасад і темні вікна завжди навіювали жах. Колись, ще будучи дітьми, ми з сестрами, приїхавши з мамцею в столицю, гуляли біля Найвищого храму. Мамця лишила нас під наглядом Матеї як старшої, а сама пішла десь у справах. Ми забрели до тої каплиці, страшної, темної. Тоді ми почали жартувати про різні дурні речі, як завжди це роблять діти. Дівчата почали підбивати мене заглянути в одне з вікон, найстрашніше, над яким висилася оббита ліпнина у вигляді якогось монстра. І я на спір підбігла й зазирнула у вікно. Пам’ятаю мої тодішні відчуття: було дуже страшно, за вікном нічого не було видно, але цікавість тримала мене на місці, я вдивлялася всередину, притиснувшись до вікна, бруд від шибки прилипав до моєї щоки... Там були якісь великі темні колони, брудні стіни і чорні кажани, яких видимо-невидимо висіло під стелею.

От, значить, де проводиться шлюбний ритуал!

Я кинулася до виходу, гукнувши Карраші:

- Я візьму коня!

Стайня знаходилася неподалік від замку, я вже знала, що там двійко чудових коней, за якими завжди гарно доглядали, на відміну від самого боґлового палацу.

«Тільки б вони не поїхали каретою!» – молилася я, розуміючи, що тоді все дарма, і я точно запізнюсь. Я сподівалася, що на церемонію Сайлена та Саріту Норман перенесе порталом.

І матінка Лея почула мої молитви! Коні були на місці. Я швидко осідлала одного з них і повела до виходу з території замку. Карраша стояла сходах боґлового замку й плакала.

Я махнула їй рукою, вийшла за ворота (ніякого магічного захисту на них не було, отже, Сайлен і справді повірив у мою зраду?), заскочила в сідло і пустила коня галопом.

Я мчала вулицями міста, і лише одна думка гупала в моїй голові у такт перестуку копит: «Тільки б не запізнитись! Тільки б не запізнитись!»

Сонце було вже майже в зеніті, коли я, прив’язавши коня до якогось дерева поблизу, підбігла до дверей чорного будинку. Посмикала. Було замкнено. І я, як у дитинстві, припала до шибки, щоб подивитися, що там відбувається.

У каплиці біля тих колон, які я бачила раніше, рухалися якісь тіні, я чула приглушений спів та голоси, на стінках висіли запалені факели, осяваючи людей, закутаних у плащі. Сайлена я ніде не бачила. Може, й він також одна з постатей у плащі?

Як би потрапити всередину? Я обійшла будинок по периметру. Не може бути, щоб тут не було якогось іншого, чорного входу. І його справді не було! Але було підвальне віконце з вибитою шибкою, майже при землі. Я б і не побачила його, якби не зашпорталась у високих трав'яних зарослях, що росли навколо будинку, і ледь не впала. Якраз таке, в яке я могла пролізти!

Лізти туди чи ні? Я, звичайно, могла б загупати в двері або вікна, у крайньому випадку просто вибити вікно, але цим я приверну увагу мого викрадача, який явно був на церемонії. Він зараз упевнений, що я в склепі, і спокійно чекає на шлюбну церемонію. Чому він так боявся мене? Чому викрав і не хоче, щоб я теж брала участь в шлюбному обряді? Ця думка не давала мені спокою. Тим паче, я так і не була впевнена до кінця, хто ця людина. Норман? Саріта? Чи ще хтось? І щоб вияснити це напевно, знати точно, я повинна настільки довго бути непоміченою, наскільки зможу.

Я наважилась і полізла у підвальне віконце. Воно було достатньо широким, щоб я протислася в нього, навіть нічого собі не пошкодивши. Та й куди вже більше? Руки, тіло, обличчя – все кривавило від ран, порізів, подряпин...

Підвальна кімната, в яку я потрапила, мала невисоку стелю, вологі кам'яні стіни й невеликі дерев'яні двері, і, слава матінці Леї, вони не були замкнені, бо якби я не змогла вийти з підвалу, довелося б знову вилазити назовні й придумувати щось інше.

Пройшовши довгим низьким і темним коридором, у кінці якого тьмяно світився вихід, я зупинилася знизу біля сходів, які вели нагору, туди, де я чула тихі голоси людей. Біля аркового виходу нагорі, де закінчувалися невисокі сходи, стояло двоє людей у плащах і каптурах, вони стиха розмовляли між собою. Я притислась до стіни коридора й затамувала подих.