Розділ 39. Звільнення зі склепу

Я відчувала себе геть розбитою. В горлі пересохло, пити хотілося неймовірно. Я трохи поїла хліба й сиру, які лежали біля мене в клунку, і помітила, що хліб засох і почерствів. Це наводило на погані думки. Невже пройшло більше, ніж одна ніч? Скільки я спала? Магічне снодійне могло діяти дуже довго. А що, як я проспала весілля, і шлюбний обряд вже завершився? Паніка накотилася на мене, як лавина. Я почала смикати ланцюг, але і кільце, до якого він був приєднаний, і сам ланцюг були страшенно міцними. Ні, в мене нічого не вийде! Кайдани врізалися в руки. Добре, що в мене вузькі зап’ястя, і обручі не охоплювали їх занадто тісно, а просто вільно висіли. Але витягти самі руки – нереально.

А серце підказувало, що треба поспішати! Недарма тут, в цьому королівському склепі, мені приснилися батьки Сайлена. Може бути пізно, як сказала уві сні Сайленова мама. А батько, наче щось іще казав і батько. Я забула! Знаєте, як воно буває, сон сниться, ти його гарно пам’ятаєш саме там, уві сні, і, навіть прокинувшись, наче тримаєш щось у пам’яті, але потім сон, як туман, розсіюється й зникає, і ти все забуваєш. Так і я – забула слова короля. Я обперлася об землю, щоб піднятися на ноги й трохи їх розім’яти, й відчула гострий біль у пальцях. Порізалася об уламки пляшки, яку я розбила перед тим, як заснути. Над порізами з’явилася кров – і я згадала! Кров! Батько Сайлена казав, що мене врятує кров! І як? До чого тут вона?

Думай, Вандо, думай! Я дивилася на свої руки, охоплені кайданками, і на кров, що цебеніла по руці.

Зненацька гостра здогадка пронизала мене. Невже про це говорив батько Сайлена? Невже це допоможе? Можна спробувати, все одно мені нічого втрачати. Якщо я запізнилася, і вже наступив останній день місяця, і з Сайленом щось сталося (я навіть в думках забороняла собі думати про найгірше!), я ніколи собі цього не прощу! Я не житиму без нього, мого коханого боґла!

Я підняла уламок скла (їх від розбитої пляшки під ногами було багато) і швидко й сильно черкнула по долоні лівої руки. Кров ринула з рани й залила мою руку. Я обмазувала нею кайдан, намагаючись окропити його максимально повно, а потім почала поволі стягувати обруч з руки.

У всіх, мабуть, коли-небудь траплялася така халепа: ви одягали собі на палець перстень, який виявлявся малуватим, і зняти його було просто неможливо. І ви використовували що? Якусь рідину, щоб змастити палець, зменшити тертя і стягнути малу річ. Найкраще – це мило, олія, щось маслянисте, але, в крайньому випадку, підійде й вода. Як потім виявилося, кров чудово для цього підходить! Рана на долоні боліла, кров юшила по залізному ободу, а я з усієї сили стягувала з руки кайдан.

І коли мені вже здалося, що нічого не вийде, що я помилилася, і кайдани все-таки набагато вужчі, аніж мені здавалося, залізний браслет зісковзнув з моєї руки! Так! Так! Так! Вийшло!

Я швидко відірвала шматок матерії від туніки і, як змогла, перев’язала рану на руці. Залишалася права рука. Окрилена успіхом, я проробила такі ж маніпуляції і з нею. Через кілька хвилин скривавлені кайдани валялися на землі, а я, вся замурзана кров’ю, стояла перед дверима склепу, намагаючись їх відкрити. Вони були старі, дерев’яні, дошки в них прогнили, й між ними були великі дірки, крізь які пробивалося сонячне проміння.

Двері відчинялися назовні, я кидалася на них усім своїм тілом, намагаючись вибити. Засувка з того боку торохтіла у такт моїх ударів, але двері не піддавалися. Невже я, зробивши майже півсправи, знявши ці осоружні кайдани, не зможу вибити ці прокляті гнилі порохняві двері?! Я аж загарчала від розпачу й люті. І кинулася на них з новою силою. Вони затріщали і... я випала разом з ними назовні, добряче проїхавшись обличчям по старих дошках, а потім і по дрібному камінню, яке устилало землю поряд зі склепом. Я вирвалась! У мене вийшло!

Швидко підхопившись на ноги, я, не зважаючи на біль і кров, яка текла з рани на щоці, швидко рвонула в бік зелених зарослів, які побачила поряд. Я не хотіла, щоб мене бачили зайві очі, якщо такі є десь поблизу. Треба було трохи віддихатися й зорієнтуватися на місцевості.

Навколо буяла зелень, співали птахи, шуміли дерева, десь віддалік чулося торохтіння воротарів біля міських брам – життя било ключем, і нікому не було діла до захеканої й закривавленої дівчини, яка сиділа в якихось кущах і щасливо посміхалася. Ох, я на волі!

Очі вже остаточно призвичаїлися до світла дня, і я зауважила, що сонце вже достатньо високо, можливо, зараз пізній ранок, або близько опівдня. Я встала на ноги і почала оглядатись: я була в якомусь чи то парку, чи то саду. Невже це все-таки сад біля боґлового замку?

Склеп, в якому я була ув’язнена, чорнів неподалік прямокутником порожнього дверного отвору, це була приземиста стара будівля, викладена величезними кам’яними блоками і схожа на високий горб, поверху увесь зарослий мохом. Його оточували кущі й зарослі високих рослин, якщо не знаєш, що тут знаходиться склеп, то можна пройти повз і не помітити.

Я повільно, весь час озираючись навколо й нашорошивши вуха, прислухаючись до кожного підозрілого звуку, пішла на звук калатайок воротарів, які виспівували, як я впізнала з ритму їхнього бемкання, одинадцяту годину.

Через кілька кроків продирання крізь високі зарослі я вперлася у просто непролазні кущі терну. Терновник був низьким, сягав мені десь до плечей. А ось за ним я побачила... круглий дах боґлового замку!

Невже? Невже я була так близько від Сайлена? Склеп, виявляється, був у глибині саду на території замку, про що я й здогадувалася. Так хотілося рвонути туди, до замку, знайти коханого. Але я пам’ятала про свого викрадача, треба бути обережною!