Розділ 38. У склепі королів-боґлів

Надворі поступово вечоріло, бо шпарини, крізь які сіялося світло, потемніли, а отже, я просиділа тут майже увесь день. Трохи поплакавши, я змусила себе оговтатись, і почала розглядати все, що мене оточувало. Очі настільки звикли до напівтемряви, що я добре вже бачила барельєфи, виліплені на стінах. І це були не люди. Там, де я спочатку побачила просто обриси якихось людей, були зображені боґли. Боґли сіяли хліб, боґли стернували кораблі, боґли будували храми... Я схопилася на ноги й поглянула на статую, що була позаду мене: боґл обнімав жінку-людину! Його довгий хвіст обкрутив її ноги, руки з довгими пазурами ніжно обнімали за талію, а роги були відбиті, тому я їх спочатку й не запримітили у напівтемряві склепу. У обох були умиротворені обличчя, а на головах корони. Корони я ледве вгадувала в павутині та залишках якогось мотлоху й коріння, яке щільно обплело стелю склепу. Король і королева від боґлів! Мати й батько  Сайлена! Чомусь я одразу ж подумала, що це вони. Хтось затягнув мене до їхнього склепу. Навіщо? Може, це якісь випробування, пов’язані зі шлюбним ритуалом? Я ж нічого про нього не знаю. Взагалі-то не дуже схоже. Залишалося чекати. Рано чи пізно викрадач з’явиться.

Я, мабуть, задрімала. Бо опам’яталася, коли повільно й скрипуче почали відчинятися двері до моєї в’язниці. Я схопилася на ноги, ланцюг дзвякнув і натягнувся. Надворі вже зовсім стемніло, в склепі було темно, як... в склепі. Але той, хто прийшов, мав із собою факел, він осяяв низьке склепіння, засноване павутинням і коренями рослин, які росли назовні. Закутаного з ніг до голови у плащ я не могла впізнати.

- Чекаєш? – спитав викрадач, і я зрозуміла, що це чоловік, бо голос був наче чоловічий, але незнайомий мені, чи все-таки жіночий, не знаю. – Ось тобі вода та їжа.

Він запхав ручку факела в спеціальне кільце біля виходу, підійшов ближче до мене і кинув мені під ноги якийсь клунок.

- Дарма ти влізла у все це і погодилася на шлюбну церемонію. Не хотілося тебе чіпати. Закінчився б цей триклятий місяць, і ти спокійно поїхала б додому. А зараз я не можу ризикувати.

- Хто ти? – спитала я, намагаючись розгледіти під каптуром обличчя.

Але факел світив за спиною незнайомця, і його постать взагалі здавалася однією безформною фігурою.

- Тобі не варто знати, скоро все закінчиться. Жорстокість мені не властива, посидиш тут іще якихось два дні – і я тебе відпущу. Боґл, нарешті, отримає все, що йому призначено, на своїй шлюбній церемонії.

Коли чоловік почав говорити про боґла, його голос задрижав від ненависті. Я зрозуміла, що він мене зараз залишить тут, і я так нічого й не дізнаюся. Треба було якось його спровокувати сказати більше, ніж він збирався.

- Сайлен знайде мене! – вигукнула я.

- Ти така впевнена? Та він і думати про тебе вже забув! Бідкається, бідний, що повірив нареченій, яка його зрадила.

- Я? Зрадила? – мені аж подих перехопило.

- На клумбі, де ти порпалася в землі, все давно прибрано. Там гарненько ростуть твої квіточки, досаджені й политі. А от у твоїй кімнаті немає вже твоїх речей, все похапцем зібране і зараз у мене. Боґл думає, що ти втекла!

Голос незнайомця наповнився переможними нотками. Я розгубилася. Як? Сайлен думає, що я втекла? Але ж...

- Але ж я не могла втекти, огорожу магічно зачаровано! Мене б відкинуло геть, якби я торкнулася її.

Я добре пам’ятала магічний удар вхідних дверей, таким же чином була зачарована й огорожа навколо замку.

- Ха! Все продумано. За огорожею Сайлен знайшов артефакт, який нейтралізує магію боґлів. За допомогою нього ти зняла магічні чари, вийшла за ворота, викинула його в кущі – і втекла!

- Ні! – закричала я розпачливо. – Сайлен не повірить!

- Чому ж не повірить? – самовдоволено спитав чоловік. – Всі факти проти тебе! Але щось дуже багато питань. Бувай! Посидиш тут ще завтра і одна, бо в мене багато клопотів. А потім, коли моя справа вигорить, я відпущу тебе. Тоді вже всім буде до тебе байдуже!

Він розвернувся, щоб іти геть, а я у відчаї закричала:

- Навіщо? Навіщо ти це робиш? Що відбувається на шлюбній церемонії?

Чоловік не хотів відповідати мені. Але видно було, що він почув мої слова.

Вже на порозі, забираючи факел зі стіни, все-таки він не витримав, певно, його дуже хвилювала ця тема, і кинув мені:

- Я ненавиджу боґлів! Брудні, дикі, мерзенні звірі! А на церемонії він, нарешті, помре! – і вийшов зі склепу.

Я почула, як проскреготав ключ у дверному замку. Наступила темінь і тиша.

Я знову сіла біля статуї, обпершись спиною об холодний камінь. Сайлен думає, що я його зрадила! Що відмовилася від шлюбного обряду, злякалась, втекла! Сльози знову почали навертатися мені на очі, але я швидко привела себе до тями. «Гей, Вандо, сльозами горю не допоможеш! – обсмикнула я себе. - Ану зберися! Треба думати, як звідси вибратися!»

Я помацала рукою навколо себе і знайшла той клунок, який кинув мені викрадач. Розв’язала вузол і навпомацки почала визначати, що там було. Був буханець хліба, шматок сиру, пара яблук і пляшка з якоюсь рідиною. Мабуть, вода. Я витягла корок і припала до пляшки. Пити хотілося неймовірно. Випивши майже все, я раптом зупинила себе. Мені тут ще сидіти завтра увесь день! Треба берегти воду. На денці трошки лишилося. Хай буде. Я з'їла всі яблука і, дожовуючи останнє, почала міркувати.