Розділ 36. Я погоджуюсь

Сайлен отетерів. Та і я теж. Я чекала будь-якого питання, але не цього.

- Ну... Мамцю, ви... Так раптово... – пробелькотала я, роблячи Сайленові великі очі, щоб він щось придумав, бо в мене всі думки геть розлетілися з голови від несподіваного питання мамці.

- Не нукай! І не вирячайся тут мені, Вандо! І не підказуй боґлові відповіді! - осадила мене мамця. – Краще мовчи! Я не в тебе питала!

- Е-е-е... Шлюбна церемонія відбудеться скоро, - відповів Сайлен, дивлячись на мене. – Е-е-е... В кінці місяця. В останній день червня весілля, - уточнив боґл вже впевненіше, побачивши, що я наче схвалюю його відповідь.

Те, що він сказав про шлюбну церемонію було правдою. Це мене влаштовувало, бо мамця ще та детективка! Вона може все, що завгодно! А дізнатися, чи справді в боґла весілля в останній день місяця, - їй раз плюнути.

Мамця раптом похитнулася й важко сіла на лавку. Вона вся почервоніла й замахала на себе великою картатою хустинкою, яку дістала з кишені своєї неосяжної сукні.

- Ну, і коли ви мені це хотіли сказати? – спитала вона грізно.

"Мені каже, "не нукай", а сама нукає!" - якось відсторонено подумала я. Я з жахом побачила, що в її очах забриніли сльози, вона була дуже схвильована.

- Ось ми щойно з Вандою про це розмовляли, - раптом сказав Сайлен, сідаючи на лавку поряд з мамцею і щиро зазираючи їй в очі. – Говорили, що ви дуже мудра жінка, і що треба вже вам повідомити, що весілля в кінці червня. Я давно хотів з вами познайомитися. Я і не думав, що у Ванди така вродлива і... приголомшлива мама! Мене звати Сайлен.

- А мене звати Аполлінарія, синку, - все ж таки схлипнула мамця, але взяла себе в руки. – Аполлінарія Ксенофонтівна.

- Мамцю, навіщо ви приїхали? Я ж писала, що в мене все добре! – спробувала я якось відволікти мамцю від теми весілля.

- Ой, та яке там добре! – промовила мамця, споглядаючи на мене з-під лоба. – Ти чого без хустки? Вчора дощ ішов, від землі тягне! І вітер холодний! - вона зміряла мене з ніг до голови. - А як же схудла й змарніла! І ти, боґлику, геть худющий! - це вже боґлові каже. - Я там трошки гостинчиків привезла, синку. Куди нести? – спитала вона в Сайлена.

Той дивився на неї розширеними від здивування очима. Мабуть, "боґлик" його доконав. Але, треба засвідчити Сайленову силу волі, він швидко зорієнтувався:

- У замок, вельмишановна Аполлінаріє Ксенофонтівно, моя управителька вам все покаже і розкаже, - відповів Сайлен, махаючи рукою Карраші, яка якраз вийшла на поріг і зацікавлено розглядала, хто ж це приїхав.

Карраша підійшла до нас, і Сайлен представив їх одна одній.

- Це Карраша, управителька мого замку і моя колишня няня. А це, Каррашо, вельмишановна мама моєї нареченої Ванди, Аполлінарія Ксенофонтівна, вона приїхала відвідати Ванду і побажати успіхів та удачі на моїй... нашій шлюбній церемонії! – Сайлен виразно подивився на Каррашу.

Та на секунду завмерла, а потім розпливлась у широкій посмішці.

- Яка радість! Яка честь! Ми дуже раді вітати вас у нашому замку!

- Каррашо, Аполлінарія Ксенофонтівна привезла... е-е-е... – боґл глянув на мамцю, неначе забув про що було говорено раніше, і та не підвела.

- Гостинчиків там трохи дітям привезла, пиріжків, сиру свіженького, молочка, сальця, зелені тільки-но з городу... Куди це все нести, Каррашо? – почала клопотатися мамця.

Схопилася на ноги і почала махати кучеру:

- Бріне, занось!

І Брін почав заносити. Ну, що вам сказати, гостинчиків було немало. Поки Карраша з мамцею контролювали перенос мішків та мішечків, коробочок, бочечок, пакуночків та кошиків і завзято командували бідним кучером, який носив усе це до комори й на кухню, ми з Сайленом ненадовго залишились наодинці в замку. Я помила, нарешті, руки і почала вибачатися у боґла:

- Сайлене, я прошу вибачити мені, що так все склалося. Дякую, що підтримали й не сказали, що я не ваша наречена.

- Але ви моя наречена, - заперечив Сайлен. – По закону ви до кінця місяця лишаєтесь нею.

- То просто на папері, - сказала я. – І у вас весілля з Сарітою. Ох, матінко Леє, я зовсім забула про Саріту! А якщо вона зараз з’явиться? – я перестрашена закрила рот долонею. – Це буде жахливо! Саріта ж не мовчатиме! Мамця дізнається, що ми надурили її!

Сайлен підійшов до мене і взяв за руку.

- Вандо, заспокойтеся. Я... Ми сказали правду. Навіть якщо Саріта з’явиться, це нічого не змінить. Адже ваша мама знає, що ви не одна наречена у боґла, правильно?

- Так, - кивнула я, не розуміючи, куди він клонить. – Всі знають, що боґл, тобто ви, тобто... ну, ловите на вулиці не одну дівчину.

- От бачите, значить, ваша мама розуміє це.

- Мабуть, - задумалась я. – Хоча вона питала лише про мене. Ох, не знаю.

- По-перше, весілля, тобто шлюбний обряд, відбудеться за будь-яких обставин, - промовив Сайлен. - А ще, я офіційно зараз прошу вас взяти участь у шлюбній церемонії. Приїзд вашої мами розкрив мені очі!

Я здивувалася. Як це, взяти участь у шлюбній церемонії? Тобто, Сайлен пропонує мені одруження, готуючись до весілля з іншою? Не зрозуміла, про що й спитала в боґла: