Розділ 33. Мій коханий боґл

Я схопилася на ноги й рвонула до дверей. Не встигла торкнутися ручки, як двері різко відчинилися, мало не вдаривши мене по лобі, і з кімнати Сайлена вискочила перелякана Саріта. Побачивши мене, вона крикнула:

- Рятуйся! Втікай! Допоможіть! Рятуйте! – дівчина побігла по коридору, наче за нею гнався страшний звір.

Я зазирнула в кімнату і зрозуміла, чому та втекла. Справді, звір.

Боґл стояв посеред кімнати і змінювався. Як тоді, коли він кричав на мене, коли ми сварилися через лист, в якому я написала про нареченого. Зміни тільки-но почалися. З лоба полізли роги, очі палахкотіли пекельним вогнем, на пальцях виростали кігті, а з рота виднілися ікла. Камзол почав тріщати по швах. І, як не дивно, почало відростати його обрізане волосся! Ще недавно коротке, воно довгими зміями зав’юнилося по плечах та грудях Сайлена. А груди та плечі роздавалися вшир, окреслюючись бугристими м’язами. Боґл застогнав від надмірного напруження і, очевидно, нестерпного болю, бо страдницька гримаса спотворила його обличчя. Обличчя та й усе тіло змінювало колір кожної секунди, то стаючи білим, як стіна, то чорним, наче ніч. Під ногами боґла лежали залишки розірваного пакунка, якого йому подарував неґус, і розбите дзеркало, що, певно, було всередині. Подарунок неґуса виявився пасткою, в яку потрапив Сайлен. Не знаю як, але погляд у магічне дзеркало викликав миттєву реакцію зміни іпостасі, і тепер Сайлен перетворювався на свого монстра.

Я пам’ятала, що йому не можна цього робити, бо так він загине, магічні потоки не впораються з надмірним напливом енергії. І тут не було Нормана, який міг би допомогти боґлові, застосувавши свої магічні чари. Мій розум працював чітко й раціонально. Тут є тільки я. Саріта перелякалася і втекла. А час іде на хвилини, навіть секунди. Якщо цього не зупинити, Сайлен помре. Я раптом згадала, що Норман просто говорив з Сайленом, заспокоюючи його там, у холі. Я можу спробувати, хоча навряд чи він почує мої слова, бо зміни відбувалися набагато швидше, ніж минулого разу. І невідомо, чи впораюсь я з силою магії цього зачарованого дзеркала.

Я ступила крок у кімнату й покликала:

- Сайлене!

Боґл, обхопивши голову руками, мабуть і не почув мого слабкого й тремтячого голосу.

Треба діяти рішучіше! Я крикнула голосно й розпачливо, вклавши в свій голос все своє співчуття до хлопця.

- Сайлене, послухай мене, зупинися, заспокойся!

Я підбігла до нього і поклала свої руки на його голову поверх його деформованих чорних долонь.

- Сайлене, подивись на мене! – закричала я щосили, намагаючись зазирнути в його червоні очі, в яких мигтіло божевілля.

Він глянув на мене, але махнув рукою, наче проганяючи мене геть, і я відлетіла до стіни, добряче вдарившись спиною та головою. З мого носа потекла кров, а на оголеному плечі з’явилися три довгі й глибокі рани від його гострих кігтів. З них теж зацебеніла кров, але я не відчула болю. Підхопилася і знову кинулася до Сайлена. Боґл вже став вищим мене на голову, я дивилася знизу вверх і намагалася зловити його погляд.

- Сайлене, сюди, дивись на мене, я біля тебе, подивися мені в очі!

В мене не виходило! Він хитав головою, намагаючись прийти в себе, певно, опираючись страшним чарам.

- Сайлене, я кохаю тебе! – закричала я щосили і заплакала.

Я кинулася до нього й міцно притулилася до Сайленового гарячого тіла, обхопивши його руками, намагаючись хоч трошки полегшити той біль, що розривав його зсередини. Мені стало чути, як швидко б’ється його серце, майже вилітає з грудей, як тремтять м’язи від надмірної напруги. Я вчепилася в нього кліщем, притулилася всім тілом і говорила, говорила, говорила:

- Я кохаю тебе, мій страшний і кошмарний монстре, кохаю так, як не кохала нікого в світі! Кохаю будь-яким, і вродливим, і потворним, злим і добрим. Мені від тебе нічого не потрібно, ні золото, ні титул. Я хочу, аби ти просто був живим! Щоб я знала, що в тебе все добре, що ти ходиш по тій же землі, що й я, що ми дихаємо одним повітрям, що десь є твої жовті очі, твоя неймовірна посмішка... І нехай ти дивишся не на мене, нехай ти посміхаєшся не мені, мені байдуже, головне, що ти живеш! Сайлене, я кохаю тебе!

Я затихла, схлипуючи на боґловому плечі. Сайлен теж вже не смикався у перетворювальних судомах, не стогнав від болю. Стояв тихо, мовчки.

А потім я відчула, як щось обхоплює мої ноги під колінами, сильніше притискаючи до боґлових ніг. Це був довгий міцний хвіст! Той, про який я марила і хотіла побачити. Руки Сайлена опустилися мені на плечі. Пазуристі руки. Він трохи відхилив мене й зазирнув мені в обличчя. Я бачила страшне лице, спотворене двома іклами, закручені довгі роги виростали з лоба, шкіра була темного, майже синього кольору, довге волосся вже не приховувало загострені вуха. «Ось і дізналася, які в боґла вуха», - сумно подумала я. Я простягнула руку і провела пальцями по боґловій щоці, мимоволі витираючи сльозу, яка викотилася з його ока. Погладила один ріг – він був теплим і гладеньким, торкнулася вогняних малюнків на чолі...

- Який ти гарний, Сайлене. Я кохаю тебе, - промовила я йому і поцілувала в чорні потріскані губи.

Це було незвично й надзвичайно приємно - цілувати боґла. Я давно думала про це. Цікаво ж. А тут було так природно - поцілувати Сайлена. І він відповів мені, владно, сильно, жагуче й пристрасно! Поцілунок був терпкий і солоний від моїх сліз, але водночас такий відверто чуттєвий і щирий!