Розділ 30. Початок балу

По обіді я почала готуватися до балу, вдягла плаття, черевички, зробила відповідний макіяж і зачіску. Ми, коли з сестрами збираємося на які-небудь свята, прийоми чи бали, які наш мер влаштовує, то завжди зачіски самі робимо. Мамця каже, що так дівчина привчається до акуратності та вправності. От ви пам’ятаєте, як вперше собі косу заплели? Ага! Погодьтеся, це була морока! А зараз я, раз-два, і таку собі фризуру можу зробити – ніхто не відрізнить від перукарської. Бо натренувалася.

Отож, коли прийшла шоста година, то я була вже готова. Попрямувала до кімнати боґла і рівно о шостій постукала в двері й, дочекавшись дозволу, увійшла.

Портал в його кімнаті, що вів у королівський палац, було активовано. За ним виднілися обриси знайомих дверей. Сам же Сайлен був при повному параді: біла сорочка, чорний елегантний камзол, чорні штани та чоботи. От любить він чорний колір! А на голові – королівська корона! Я коли це побачила, то зразу ж присіла в реверансі. Що-що, а основи етикету ми ще в школі вчили, я добре пам’ятала, що перед королями обов’язково треба робити реверанс.

- Ваша Величносте, - я покірно схилила голову.

Мій реверанс, мабуть, був незграбним, я сама це відчувала, але то від несподіванки, бо я зовсім забула про те, що боґл теж король.

Він підійшов до мене й промовив:

- Вандо, не треба, - а коли я випрямилася, додав. – Який же я король? Короля повинні любити й поважати, а мене всі бояться й зневажають.

- Це неправда, - заперечила я, випрямляючись з поклону.

Ми опинилися дуже близько одне біля одного. Виявляється увесь цей час Сайлен дуже пильно дивися на мене, мені стало ніяково, а він раптом прошепотів:

- Ви дуже вродлива, Вандо. От ви схожа на справжню королеву. Це мені хочеться вам вклонитися. Шкода, що ви ненавидите боґлів, відчуваєте відразу й огиду... до мене.

Що він робить зі мною, матінко Леє?! Він думає, що він мені огидний?! Що я його ненавиджу? Я аж похитнулася. Та я готова була зараз же кинутися Сайленові на шию, обняти його, ніжно поцілувати і зізнатися в своїх почуттях. Адже я кохаю його! Покохала щиро й беззастережно, так, що віддала б усе на світі, аби бути з ним разом. А він... Він думає, що не любий мені й огидний, бо боґл, що я сприймаю його страшним монстром. Але це не так! Давно вже не так! Я потягнулася до нього, щоб все пояснити, розказати, зізнатися, та за спиною прозвучав тонкий голос Саріти:

- О, Сайлене, ти вже готовий? Я трошки затрималась. Можемо йти.

Саріта була прекрасна! Вродлива, в яскраво-червоній сукні, яка підкреслювала її чудову фігуру, глибоке декольте було на межі пристойності, високі підбори елегантних черевичків робили її вищою й стрункішою. Вона взяла Сайлена під руку, і вони першими ступили в портал. Я зітхнула й пішла за ними. А в голові билася лише одна думка: «Я кохаю Сайлена, нікому його не віддам і боротимусь за нього до кінця».

Ми пройшли вже знайомими мені коридорами королівського палацу і наблизились до великих прикрашених дверей, які, очевидно, вели до бального залу. Вони були відчинені навстіж, біля них стояли два урочисто вдягнені охоронці, а також невисокий повненький чоловічок, котрий тримав у руках якісь папери. Побачивши Сайлена, він низько вклонився і промовив:

- Ваша Величносте! Я чекаю тут на ваше прибуття, бо Його Величність Кретій просив мене негайно привести вас до нього в кулуари. Він має поговорити з вами тет-а-тет. Дуже перепрошую вас за цю несподівану перешкоду, що заважає вам насолоджуватися присутністю таких вродливих панянок. Вас, панни, проведуть до залу наші охоронці.

Він кивнув, і  охоронці підійшли до Саріти й мене, пропонуючи провести нас до залу.

Сайлен вибачився, і вони з чоловіком пішли по коридору далі, а ми з Сарітою у супроводі наших кавалерів, нарешті, увійшли в бальний зал.

Дуже широкий і світлий, він вразив мене з першого погляду. Висока стеля була розмальована пастельними картинами з життя Кауди, люди й боґли в їхній справжній іпостасі зображалися за різними повсякденними справами: сіяли хліб, боронилися від ворогів, виховували дітей, будували будинки... Це було неймовірно! Численні круглі люстри були вже запалені, бо хоча надворі ще продовжувався день, бо літні дні в нас довгі, але надворі було похмуро, ішов дощ. Стелю, по периметру залу, підпирали круглі золоті колони, які перегукувалися кольором з двома золотими тронами, які стояли біля стіни в глибині залу на підвищенні. Над високими спинками тронів сяяли два магічні знаки: над троном людського короля розцвітала велика квітка дощу*, а над троном боґлів миготіла блакитна восьмикутна зірка. Паркет відбивав сяйво люстр, ліхтарів та обриси людей, як у дзеркалі.

Гостей було чимало. Я вперше була на королівському балу, тому дуже хвилювалася. Охоронець провів мене в зал, вклонився і пішов геть. А я швидко сховалася за одну з колон і почала спостерігати за тим, що відбувалося в залі. Адже я нікого тут не знала, мені треба було трохи прийти в себе. Саріта ж одразу знайшла купу знайомих, дефілювала між групками людей, перекидалася репліками з дамами й кавалерами, відчувала себе, як риба в воді. Я навіть згадала її слова і малодушно подумала, що, можливо, вона має рацію: мені краще підпирати стіни, стояти тут, за колоною, щоб не осоромитися.

Заграли сурми, на трони почали підніматися королі. Вперше за багато років король від людей Його Величність Кратій та король від боґлів Його Величність Сайлен сідали на трон поряд. Це була урочиста мить, я милувалася Сайленом, але в той же час вкрай сторопіла, відчула себе зовсім нікчемною перед його величчю, дивлячись на його гордий ідеальний профіль, вогняні очі та мереживо червоних малюнків під білим, як сніг, волоссям. А я ще про щось мрію! Куди мені, провінційній непримітній синичці до величного й гордого яструба! Серце боліло від несподівано болючих думок.