Розділ 29. Лист від мамці

Зранку під час сніданку тільки й було мови про опівнічних злодіїв та про замкового привида. Сайлен був мовчазним і все зиркав на мене з-під насуплених брів. Але нічого не питав, і я дуже раділа з цього приводу, бо точно щось би ляпнула й проговорилася.

Вже закінчивши снідати, він піднявся і сказав, звертаючись до Саріти й мене:

- Увечері ми відправимося на бал порталом, бо кучера я поки що не найняв. Тому прошу вас о шостій вже бути готовими.

Вклонився і вийшов за двері. Карраша теж раптом схопилася на ноги і побігла його наздоганяти, щось, видно, хотіла дізнатися чи повідомити. Ми вперше від того часу, коли погризлися в холі, залишилися з Сарітою наодинці. Вона не проминула скористатися нагодою і попсувати мені нерви.

- Ти, потіпако, тримайся від Сайлена подалі! Зрозуміла мене? На балу підпирати стіни - там твоє місце!

- Саріто, не сміши мене, Сайлен бачить всі твої брехні й прикидання! Це по-перше, а по-друге, я його зовсім не цікавлю, просто по закону я маю бути на цьому балу, от і все. А вже де мені там знаходитися, то не твоя справа!

- Моя справа починається тоді, коли ти з’являєшся біля боґла. Він мій!

- Поки що він нічий, - гмикнула я.

- Це ти так думаєш, Сайлен приходив до мене сьогодні вночі. І нам було дуже добре, - вона переможно глянула на мене й оскалилась у зміїній посмішці. - І він запропонував мені стати його дружиною. Так що йдеш ти чи не йдеш на бал – це вже все одно.

Якщо ви думаєте, що я повірила цій гадюці, то ви неправі. Я їй не повірила, але... засумнівалася. Я розуміла, що Саріта задіє всі свої прийоми й методи для захоплення Сайлена у свої сіті. Вона вчора й в пеньюарі вилізла, зараза, а потім, коли ми розійшлися по своїх кімнатах, вони з Сайленом якраз пішли по коридору в його крило вдвох, бо там, десь із того боку, були і її покої. Серце защеміло, я страшенно заревнувала. Я уявила, як Сайлен цілує своїми м’якими губами, схожими на легкий вітер, цю пихату зміюку, і в мене аж в очах потемніло.

Я нічого не встигла відповісти  Саріті, бо в їдальню зайшла Карраша і ми з нею почали прибирати зі столу. А Саріта, задоволена, що виказала мені все, що хотіла, пішла геть.

Після сніданку я трохи навела лад у своїй кімнаті, гарно сховала все, що використовувала минулої ночі. Потім попросила у Карраші потрібні речі й пішла мити люстру і підлогу в холі. Бо там так і лишився увесь той розгардіяш іще звечора.

Люстра, до речі, майже не пошкодилась, лише де-не-де позлітали з гачечків магічні свічечки, але я їх познаходила й причепила назад. Помивши люстру, я акуратно спробувала підняти її знову під стелю. І в мене вийшло! Вона знову висіла по центру залу на стелі й радувала око, а ще нагадувала мені нічну пригоду, якою я дуже гордилася. Вже домиваючи підлогу від олії, я почула кроки на сходах. Це був Сайлен, одягнений в дорогу. Він підійшов ближче, й запитав:

- Прибираєте свої сліди?

- Що? Не зрозуміла, – спитала я, хоча все прекрасно зрозуміла.

- Вандо, привид боґлівського замку – це чудова ідея! Ви неперевершена фантазерка!

І як він здогадався? Відпиратися було пізно та й, мабуть, не потрібно. Сайлен, зрозуміло, рано чи пізно про все й так би дізнався, він спостережлива й розумна людина. Гм. В смислі боґл. Я опустила очі й спитала:

- Як ви здогадалися?

- Не важливо, - хитнув головою боґл. – Але важливим є те, що я не хочу, щоб ви так ризикували. Добре, що все добре склалося. А якби ні? Якщо виникають якісь складні ситуації, то завжди повідомляйте мені, домовилися?

Він очікувально поглянув на мене, і довелося кивнути головою.

- Як подумаю, що ви були тут одна, проти двох сильних і безчесних чоловіків... – в голосі Сайлена зазвучав метал, а сам він почав темніти на обличчі. – Ніколи так більше не робіть! Вас є кому захистити.

- Я й сама себе зможу захистити! – вперто підняла я підборіддя.

- Я знаю, - промовив Сайлен, а потім, відводячи погляд спитав. – Юган ваш наречений?

Я аж похитнулася. Вся моя конспірація коту під хвіст! Як він дізнався? Ми ж з Юганом і не спілкувалися часто, нас не міг ніхто ні підслухати, ні побачити. Та й не було чого бачити чи слухати!

Побачивши бурю емоцій на моєму обличчі, Сайлен сказав:

- Не хвилюйтеся так. Ви забули про ваш перший лист вашій мамі. Ви там питали про нього. Я ім’я запам’ятав. А потім кучер найнявся з таким ім’ям. Здогадатися і скласти два плюс два було не важко.

- Ви слідкували за мною? – підозріло примружилась і наїжачилась я. – Перевіряли, чи я не зустрічаюся з ним тут, у замку?

- Ні, - твердо відповів Сайлен, і я йому повірила.

Ми помовчали. І він тихо додав:

- Хоча мені було боляче.

Його малюнки на лобі засвітилися червоним, а я стояла, як дурепа, і не знала, що сказати чи зробити. Отак завжди, в такі делікатні моменти ніколи не знаю, як діяти!

Він швидко підійшов ближче і простягнув мені якийсь пакунок.

- Це для вас, Вандо. Карраша сказала, що вам це потрібно. І ще... – він витяг з кишені лист і поклав поверх пакунка. – Для вас прийшов лист. І так, я його читав.