Розділ 28. Опівнічні злодії

За обідом та вечерею Сайлена не було, він як поїхав зранку, так і приїхав пізно увечері.

Я зайнялася тим, що прибирала в Південній вежі, яку управителька так і не замкнула. Саріта стримувала себе і свої каверзні репліки, коли ми зустрічалися в їдальні, бо біля столу крутилися Карраша з Малікою.

Уже після вечері, вийшовши в хол, я побачила Сайлена, який зайшов з вулиці, обтріпуючи з плаща краплі дощу. На вулиці дощ аж пищав, такий був сильний, почалася серйозна негода. За мною, почувши шум в залі, вибігла з їдальні Саріта і, побачивши боґла, кинулася до нього, мало не відштовхнувши мене з дороги, залопотіла щось, заговорила, захопила його увагу, і вони пішли уверх по сходах. Я зітхнула й теж хотіла вже йти до себе, аж тут почула:

- Вандо, доброго вечора!

Вслід за Сайленом до залу увійшов Юган, а я й не помітила, вирячившись на боґла, як дурепа.

Відчуваючи, що всередині все в мені закипіло й забурхало, я спробувала заспокоїтися. Хотілося визвіритися на Югана, накричати, послати геть звідси і з мого життя взагалі. Я дивилася на його вродливе обличчя і картала себе, що купилася на красиві очі та міцну статуру, не пізнавши цю людину ближче, не зрозумівши його істинних почуттів. Сама винна.

Юган підійшов ближче, він тримав якісь торби в руках, мабуть направлявся до Карраші, аби їй щось віддати.

- Як я скучив за тобою, Вандочко, - тихим і ніжним голосом промовив він, - але не буду тебе обнімати, бо ще хтось помітить. В мене є гарна новина, сонечко.

Ох, мене аж скрутило від його «Вандочко» і «сонечко», так би й дала ляпаса, щоб відлетів аж до дверей. Я казала, що в мене важка рука? Декотрі з моїх настирливих залицяльників це знають. Ледве стримувала себе. Мабуть, Юган щось відчув, бо стурбовано спитав:

- Тобі досі зле? Вчора ж ти погано почувалася.

- Ні, все добре, - спокійно відповіла я, хоч у душі все клекотало.

Юган підійшов ближче і зашепотів мені:

- Вандо, сьогодні вночі я заберу тебе звідси, в мене є чудовий план. Ми втечемо з цього замку і ти, нарешті, станеш моєю дружиною, як ми з тобою і мріяли. Я домовився з весільним церемоніймейстером, ми одразу поїдемо в храм і проведемо шлюбний обряд, тоді ніякий боґл нам не страшний. Правда, чудово?

Його очі очікувально дивилися на мене, певно, чекаючи радості й полегшення. Я не підвела:

- Ой, як добре, Югане, який ти молодець. Я вже втомилася тут.

- Так, - зашепотів він знову. - Після опівночі приходь сюди, у хол.

- Але ж на вхідних дверях магічний захист, - зробила я круглі очі.

- Я домовився з однією людиною, він зніме чари і заплутає наші сліди.

- Ну, якщо заплутає, - протягнула я, - тоді так, згодна. Буду чекати цього з нетерпінням.

«О, так! З величезним нетерпінням!» - подумала я.

Юган кивнув і вже хотів іти до Карраші, але раптом зупинився і підозріло спитав:

- Вандо, а де той браслет, який я тобі подарував?

Я завмерла, згадуючи: а й справді, де він?

- Я зняла його, Югане, така дорога річ, ще десь пошкоджу чи загублю. Ось він, у мене в кишені, - я простягла Юганові прикрасу. – Можеш забрати його.

Юган глянув на браслет, подумав і проговорив:

- Я візьму на збереження, а потім віддам, коли ми будемо вдома. Справді, можеш і згубити. Я якось не подумав.

Він хапонув браслет, сховав собі в кишеню і попрощався:

- Бувай, Вандо, скоро ми будемо вдома. Не цілую тебе зараз, щоб не викликати підозр. Зате потім, коли ми будемо разом... – він фривольно підморгнув мені, витягнув губи трубочкою і почмокав. - Не забудь, чекай опівночі!

- Не забуду, – сердито прошепотіла я собі під ніс, дивлячись йому вслід. – Дуже чекатиму.

Близько опівночі замок поринув у сон. Всі магічні ліхтарики на люстрі приглушили своє сяйво, в холі ледве вгадувалися обриси меблів, з яких вже кілька днів тому я зняла чохли і привела до порядку. Я вдяглася зручно і була лише в шкарпетках, щоб випадково не видати себе стуканням каблуків чи шарканням капців об підлогу. Затаїлася за широким диваном біля стіни і почала чекати. Все, що я запланувала, було готове. Я тільки молилась матінці Леї, щоб ніхто з мешканців замку не вирішив зараз, опівночі, прогулятися широкими сходами чи холом замку, надіялася, що вони міцно сплять. На мені був повністю чорний одяг – штани й чорний плащ із каптуром, в який я закуталася так, що розгледіти, хто під каптуром, було важко. На руках – чорні рукавички. Щоб підстрахувати себе, я натягнула на себе ще й саморобну маску - ганчірку з прорізами для очей, яку вимазала сажею, щоб була чорна-чорна. Добре закріпила її на голові, щоб точно не спала від якихось різких рухів. Я була схожа на чорну поторочу, якесь химерне створіння, чи то опудало, чи то чорта. Спочатку я хотіла просто помазати сажею обличчя, але вчасно згадала, що вона має властивість в’їдатися в шкіру. От було б смішно, якби завтра зранку (якщо в мене все вийде сьогодні!) я приперлася б на сніданок з чорними колами (буквально!) навколо очей або й зовсім плямиста, як леопард.

Все, що мені потрібне, було зі мною. Я дуже боялась і хвилювалась, у мене тряслися руки й ноги, серце гупало так, що я думала, його чути аж у кімнаті боґла. Я навіть почала задихатися від хвилювання.