Розділ 27. Одяг для балу

Саріта сиділа зла, як мегера. Оскільки поряд товклася Карраша, то вона стримувала емоції, але роздратовано зиркала на мене і кривила губи. Так, я розумію її, поїхати на бал з Сайленом їй хотілося, але їхати удвох – це одне, а відвідувати бал разом із суперницею – це катастрофа. А мені було якось байдуже. Тільки от тепер постало питання про бальний одяг, якого в мене зовсім не було. Якщо я напишу мамці листа сьогодні, то, може, й встигну його отримати, а може, й ні. Так ризикувати я не могла. Та й бальні сукні в мене, чесно скажу, були скромні й прості, я не любила дуже святкових і урочистих нарядів. А на королівський бал потрібне щось особливе, це зрозуміло. Тим паче, що я хотіла втерти носа Саріті, яка, звичайно, постарається бути якнайкращою. Тому, коли Саріта, допивши чай, вийшла з їдальні, я запитала в Карраші:

- Каррашо, а як же мені бути з одягом? Якщо я поїду на бал із Сайленом, то мені треба вдягнути щось відповідне до ситуації. А в мене й нарядів ніяких тут немає. Ті, що в шафі, я бачила, то повсякденні сукні. Саме бальних немає.

Жінка задумалась.

- Так, пошити щось ми вже не встигнемо, - погодилась вона. Купити готове? Тобі ж заборонено покидати замок. Та навіть якщо й поїхали б купувати готове, то я не впевнена, що знайдемо підходяще. Зараз сезон балів і свят, все достойне вже давно розкуплене. Так, це проблема. Хоча...

Карраша глянула на мене, оцінюючи мою фігуру, а потім рішуче сказала:

- Ходімо зі мною, в мене є ідея.

Ми з нею піднялися аж на третій поверх замку, де знаходилася бібліотека, а потім пройшли по коридору далі, де знаходилося кілька замкнених дверей. Вона дістала великий ключ і відімкнула двері, що весь час були замкнені, я ж тут прибирала, то смикала їх, знаю. За дверима були вузькі кам’яні сходи, що круто піднімалися вгору. Ці сходи вели в одну з високих башт, які височіли над замком.

- Це улюблена башта Сайленової матері, Рованни, - розповідала дорогою Карраша. - Вона дуже любила тут бувати, тому влітку, коли було тепло, вони зазвичай з Таміоном, це батько Сайлена, переходили жити сюди. З вежі відкривається чудовий краєвид. І тут є кімната, в якій вони мешкали.

Подолавши сходи, ми вийшли на широкий майданчик, розташований майже на верху башти. Тут було неймовірно! Вежа була квадратною, а широкі вікна башти дивилися на всі чотири сторони світу. Вони були засклені, і, як все в замку, брудні й занедбані. Але їх можна було відчинити. Карраша відкрила одне з величезних вікон, яке виходило на північний бік. І в мене захопило дух. Вся столиця була, як на долоні. Чудово було видно Південні ворота і сусідні з ними по обидва боки – ворота Мусонів і ворота Пасатів. Мені здалося навіть, що я чую ритмічне перестукування калатайок охоронців-воротарів. Далі, за містом, виднілися широкі поля, розкидані різнобарвними клаптиками.

- Як чудово! – вигукнула я.

- Так, Рованна теж любила дивитися на Вентус із висоти, - зітхнула Карраша. – Стануть тут в купочці з чоловіком, обнімуться, милуються. Дуже вони кохали одне одного...

Голос Карраші здригнувся, вона схлипнула й витерла сльозу, згадуючи батьків Сайлена. Пройшовши в куток, вона відкрила ще одні дверцята, які вели вглиб замку, за ними виявилася невелика кімната, в якій стояло велике ліжко, стіл, два стільці та шафа. Жінка відчинила шафу, де висіло кілька суконь. Це були надзвичайно красиві урочисті сукні, справді, бальні, королівські.

- Я їх сюди занесла, повісила, коли Рованни не стало. Їх кілька, але одна одної кращі. Думаю, тобі підійде одна з них, у вас наче схожі фігури.

- Каррашо, мені якось незручно брати такі чудові сукні, не знаю, чи достойна я носити такий наряд, - знітилась я, зрозумівши тепер задумку управительки.

- Ти будеш на балу з Сайленом, він сам сказав, що ти мусиш поїхати, а це значить, що він вважає тебе достойною, - відповіла мені Карраша. – Думаю, що Рованна була б задоволена, що її сукня прислужилася нареченій її сина.

- Я не справжня наречена, - гірко заперечила я. – Просто так склалося, випадково.

- Все в нашому житті випадково, - глянула на мене жінка. – Із випадковостей і складається життя. Не придумуй відмовок, Вандо, давай вибирати сукню.

І ми з нею почали підбирати мені наряд. В результаті мені підійшла сукня темно-синього кольору, що гарно підкреслювала колір моїх синіх очей. Була вона довга, в підлогу, не дуже пишна, саме так, як я любила, і чудово окреслювала мою, чесно скажемо, не дуже худу фігуру. Прикрашена на грудях та по подолу срібними мініатюрними перлинками, вона приваблювала саме елегантною скромністю, а не багатими й часто недоречними прикрасами. Декольте було не дуже глибоким, але я рада була, що воно взагалі підійшло, бо в мене було що в нього запхати, і саме за цю частину наряду я хвилювалася найбільше. Виявляється, мама Сайлена теж була жінкою пишних форм, що мене втішило й привело в якийсь сумний і тихий настрій. Розгладжуючи сукню на плечах, я уявляла жінку, яка теж приміряє цей наряд, можливо, чоловік каже їй якісь компліменти, а поряд бігає маленький шкодливий Сайлен.

Відволікла мене Карраша, яка діставала з невеликої скриньки якісь прикраси.

- Ось, думаю цей гарнітур – сережки й кольє, якраз підійдуть до сукні, - простягла вона мені чудовий набір срібних прикрас.

Вони були, як і сукня, скромні, але дуже привабливі. Маленькі сині сапфіри таємничо поблискували, наче підморгуючи мені.