Розділ 25. Розмова з Сарітою

Важіль опускався дуже легко, я думала, що після того, як він перебував у занедбаному стані багато років, я не зможу його зрушити з місця. А ні, рухався, наче чимось змазаний, мабуть, була задіяна якась магія. Я опускала люстру дуже-дуже повільно, це було довго, зате вона не пошкодилась, всі магічні свічечки-ліхтарики, зроблені у вигляді маленьких дзвіночків та кульок, були цілими. Люстра лежала на підлозі в холі і займала велику частину залу, так, що спускаючись зі сходів, треба було її обходити по великій дузі. Ого, скільки тут роботи! Але саме цього я й хотіла, забутися в праці, подумати, що робити далі. Я працювала так кілька годин, в мене вже й спина заболіла, і руки, але роботу було майже завершено. Залишилося почистити ще кілька свічечок і люстру можна було вішати назад під стелю.

Аж тут я почула кроки, сходами спускалась Саріта.

- О, а це що таке? – підняла вона брови догори. – Ти підробляєш прибиральницею?

Дівчина презирливо закопилила губку й підібрала поділ сукні, щоб ненароком не торкнутися люстри, яка лежала на підлозі. Обійшла її й зупинилася біля мене. Бачу, вона вже не вдавала із себе культурну панянку, перестала звертатися до мене на «ви», як робила це при Сайленові.

- Я хотіла поговорити з тобою, як тебе там, е-е-е... Вандо, - поглянула вона на мене своїми чорними колючими очицями. – Ти тут людина випадкова, чужа, нічого не знаєш про Сайлена і його життя. Може, маєш якісь види на боґла. То я хотіла тебе попередити, щоб ти трималася від нього подалі. Бо в мене на нього є свої плани. Чула мене?

Я стояла, дивлячись на неї, і мовчала. Брудна, замазюкана пилом і брудом з люстри, обвішана павутиною, я, мабуть, мала той іще вигляд. Але щоб так нахабно зі мною розмовляли і вказували моє місце! Я дівчина добра, і навіть іноді спокійна й врівноважена, але зверхності й нахабства у свій бік не потерплю. Отож, накручена всередині, я спитала Саріту:

- А якщо я маю якісь види, то що ти мені зробиш?

Саріта не чекала цього. Думала, що я тихо погоджуся, й вона піде, задоволена, спокушати боґла далі. Не на ту напала!

- Що? – аж викснула вона з ненавистю. – Ти хочеш зі мною суперничати за Сайлена? Та я тебе в порошок зітру! Ти, хвойдо, ще не знаєш, із ким зв’язалися!

- Адже ти не любиш Сайлена, - сказала я, похитавши головою. – Він для тебе просто грошовий мішок. Яким же треба бути стервом, щоб обманювати й так нещасного боґла.

- Ха-ха-ха! – засміялася Саріта. – Це боґл нещасний? Та в нього й почуттів ніяких немає, бо він же звір, монстр, потвора. Ми коли з ним вперше зустрілися, а це було кілька років тому, то він був в людській подобі, це було на балу в короля. Мені розказали, хто він, що має великі скарби і майже король в Кауді. Я й подумала, що терпіти такого страшилу можна тільки за великі гроші. В мене тоді була якраз фінансова скрута, тож довелося. Прикинулася, що закохалася. Він же перетворюється в потвору! Ти, мабуть, його ще не бачила в боґлівській подобі. Бо якби побачила, так би зі мною не розмовляла.

- Чому ж не бачила? – відповіла я. – Бачила. Симпатичний боґл. З хвостом.

- Ти що, божевільна? – аж сахнулася від мене Саріта. – Та дарма, це твої проблеми. Мені зараз Сайлен потрібен, і ми скоро одружимося. Все одно всі знають, що в цьому місяці він помре, бо так написано в пророцтві Дара, а воно ніколи не помиляється. Мені вкрай потрібно вийти за нього заміж, бо тоді я стану майже королевою. І всі його скарби будуть мої. Тому я не потерплю біля себе суперниці! Зрозуміла? Якщо ти хочеш війни, то буде війна! Теж грошиків його захотіла, гидючко?

- Ні, мені не потрібні ніякі скарби, - відповіла я. – Але відміть, Саріто, про війну ти заговорила першою! Я готова боротися.

- Ах ти ж наволоч! Я по доброму хотіла домовитися й попередити, щоб ти до боґла й не наближалася, але якщо так – то начувайся!

Саріта різко розвернулась і побігла уверх по сходах, зла й роздратована. По коридору поцокотіли її підбори, й знову в залі наступила тиша. Я стояла і криво усміхалася своїм думкам. Це що зараз було? Ми з Сарітою оголосили одна одній війну? За Сайлена? Страшного потворного монстра з рогами й іклами? Її я розумію, дівчина захотіла багатства і добивається його всіма підручними засобами. Але ж я? Чому я це зробила? Невже Сайлен потрібен мені? Так, я не кривила душею, що мені не потрібне його багатство. Але мені було образливо за Сайлена, якого всі сприймали страшним монстром. А він був зовсім, зовсім не таким!

Ох, матінко Леє, признаюся собі чесно, що не тільки образа за Сайлена була причиною моєї суперечки з Сарітою. Я ревнувала! Гостро, болісно, шалено ревнувала! І ці ревнощі гризли мене зсередини. Я вперше відчувала таке почуття, а разом з ними й... кохання? Так, Вандо, признайся, ти кохаєш боґла. Страшного, потворного, жахливого боґла, яким батьки лякають дітей. Закохалася й не помітила.

Я домила люстру, повільно підняла важіль і зачепила його за гачок. Тепер люстра сяяла в залі, як велике яскраве сонце, чиста, святкова, чудова! Але в серці моєму були тьма і розбрід. З усіх сторін на мене ополчився увесь світ. Але нічого, я боротимусь. Війна так війна!

___________________

Любі читачі,

сподіваюся, вам подобаються пригоди Ванди.

Нагороджуйте книгу зірочками, коментуйте, підписуйтеся, пишіть враження... Для мене це дуже важливо.