Розділ 24. Що ж мені робити?

Трохи постоявши, я взяла себе в руки. «Так, Вандо, - прошепотіла я собі, - ти сама винна, що така наївна й довірлива! Хіба мамця не вчила тебе, що людину треба оцінювати не за її словами, а за вчинками?» Юган завжди казав багато гарних та красивих слів, умів ввернути, де треба, комплімент, а я аж танула від його уваги. Бо до нього в мене не було хлопця, а зустрівши його, вродливого та видного, я одразу розтанула. Згадалось мені, як він підкреслював завжди, скільки коштують подарунки для мене, як часто забував гаманець, коли ми були десь у кав’ярні чи іншому місці, де треба було за щось платити. А я, сповнена коханням, і рада була зробити йому приємне, і платила за все, і раділа, що змогла йому вгодити. Часто, коли ми разом гуляли, він задивлявся на інших дівчат, а мені було байдуже, бо він пояснював це тим, що побачив сукню, що мені б дуже пасувала. Я навіть раділа з цього, дурепа. Як він там казав? «З моїх рук їсть?» Ох, яка ж я була сліпа! Мамця, очевидно, щось відчувала, а може, й знала, але залишила мої помилки для мене. Адже вона завжди казала, що ми повинні в своєму житті вирішувати все самі, бо якщо хтось буде вирішувати за нас, то це вже буде не наше життя.

Що ж мені робити? Це питання постало переді мною дуже гостро, і потребувало негайної відповіді. Ясно, що ні про яке кохання і продовження наших стосунків з Юганом не може бути й мови. Все, погралася в кохання, вистачить! Та чи й було це коханням? Я Сайленові зараз навіть вдячна була, що він витяг мене на цю прогулянку. Все, що не робиться, все на краще. Ага. Правда, від цього «краще» в мене підкошуються ноги і хочеться вити від розпуки. Та то дарма. Я витримаю.

Я зиркнула на бурштиновий браслет, який подарував мені Юган і зі злістю здерла його з руки. Спочатку хотіла викинути геть, але потім сховала в кишеню, хай буде, ще згодиться. Бо я нікому не дозволю принижувати мене!

Те, що ці мерзотники задумали обікрасти Сайлена, мені дуже не сподобалося. Я повинна була все йому розповісти. Але це також означало, що він дізнається, що Юган мій наречений (хай тепер і колишній). І що я добре знала, що він з’явився тут не випадково, а щоб врятувати мене, витягти з замку. І я ж мовчала, брехала, вважай, обманювала боґла, тобто була співучасницею зговору.

Але й не розповісти я не могла. Сама, мабуть, я не впораюся з цією халепою. А може, впораюся? Може, я зможу якось попередити цей злочин? Зробити так, щоб Юган пішов із замку геть, і щоб у них з Роставідом нічого не вийшло. І їх ще треба обов’язково покарати. Щоб наступного разу навіть не рипалася зробити щось погане. Треба думати. В крайньому випадку, розкажу все Сайлену, та й поїду із замку, як уже буде.

Але все одно це був великий удар для мене. Коли з моїх очей спала полуда, і я зрозуміла, який насправді Юган, то в моїй душі чомусь не знайшлося й крихти кохання до нього. Наче й не любила я його увесь цей рік, не чекала з далекої дороги, наче й мрії про весілля були не мої, а якоїсь іншої дівчини. Я почувалася дуже дивно.

- Вандо, з вами все в порядку? – я почула голос Сайлена і підвела погляд.

Боґл і Саріта, виявляється, підійшли до карети і стояли поряд. Саріта була страшенно невдоволена, зиркала на мене з люттю, аж миготіли її чорні очі.

- Та... – не знайшлася я з відповіддю, але потім сказала. – Мені не дуже добре. Мабуть, я раптово вийшла на вулицю після довгого перебування в замку і мені стало погано. Вибачте.

Сайлен захвилювався.

- А де Юган?

- Я його не бачила, - збрехала я. - Підійшла до карети, і в мене закрутилася голова.

- Я тут, - почула я Юганів голос.

Він підійшов до нас, і Сайлен вирішив, що, мабуть, повернемося до замку. Я подивилася на Саріту, яка була дуже незадоволена: звичайно, хотіла пококетувати з боґлом, а тут така неприємність.

- Ні-ні, мені вже краще, - запевнила я боґла, - все одно треба гуляти на свіжому повітрі. Я звикну, ще трошки, і все буде нормально.

Підозріло подивившись на мене, Сайлен все-таки погодився, що краще ще погуляти. Ми взяли плед і пішли до озера. Увесь той час, поки ми стояли біля карети, я намагалася не дивитися на Югана. Бо я за себе не ручалася – ще вчеплюся в його чуприну і всі патли повириваю, мерзотник такому, всі очі повиколупую! Перша хвиля розпачу й горя в мене вже пройшла, і я почала мислити раціонально, обдумуючи, як краще вивести Югана на чисту воду.

Ми посиділи біля озера, погодували качок, побродили біля берега, де росли чудові кущі блакитної гортензії. Саріта безупинно тріщала, лащилася до Сайлена, тулилася до нього й пищала, коли віяв вітер і ставало трохи прохолодно. Погода через години дві почала псуватися, і ми поїхали назад у замок. Дорогою Сайлен сказав:

- Я тут подумав, Вандо, про те, що вам стало погано в парку. Це моя провина. Ви довго не виходили на вулицю. Тому я дозволяю вам із сьогоднішнього дня гуляти в саду біля замку, але не виходити за межі його території. Обіцяйте, що не втечете до кінця місяця. Але я все одно поставлю магічний захист на огорожу.

- Дуже дякую, - сказала я. – Не втечу.

І зраділа. О! Можна буде помити вхідні сходи, той довгий ступінчастий поріг, який мене сьогодні так роздратував. І в саду подивлюся, що можна буде зробити. Треба буде написати мамці, хай пришле розсаду і саджанці квітів – приведу клумби в порядок. Може, колись цвістимуть, а Сайлен гляне на якусь квітку і згадає мене. Я зітхнула.

В замку я пішла до себе, хотілося побути самій і добре подумати. Та й почувалася я справді не дуже добре, що тут вже казати.