Розділ 23. Прогулянка в парку

Погода справді була чудова! Сонце сяяло по-літньому весело й святково, навколо співали птахи, буяла зелень. А повітря! Повітря було свіже-пресвіже, чисте, пахуче, смачне! Я давно не була надворі, і в мене аж голова трохи закрутилася, коли я вийшла з боґлового замку на простір і стала на високих сходах. Сходи, звичайно, потребували ремонту й миття, я це зразу відмітила. Якщо в замку я вже навела більш-менш прийнятну чистоту, то вхідні сходи, запущений сад навколо, занедбані клумби дряпали моє почуття прекрасного, мій потяг до ідеальної чистоти й прибраності.

Знизу біля ґанку перед сходами стояла чорна боґлова карета, запряжена двома красивими кіньми. А на передку сидів Юган у червоному камзолі. Звичайно, а де ж йому ще бути, Юган же зараз у боґла кучер. Я намагалася не дивитися на нього, але очі так і тяглися поглянути. Саріта схопила Сайлена під руку, і вони спускалися сходами парочкою, а я йшла одна трохи позаду. Вже біля карети Юган обернувся назад і глянув на пасажирів, які сідали в карету. Ми зустрілися поглядами. Він ледь помітно мені кивнув, а я зробила вигляд, що не помітила цього, заметушилася. Сайлен подав мені руку, і я впхалася за Сарітою в карету. Всю дорогу до парку Саріта щебетала з Сайленом, який сидів поряд з нею, про якісь дурниці, я іноді вставляла «так» чи «ні», якщо вона зверталася безпосередньо до мене, щоб я підтримала чи заперечила якусь її репліку. Сайлен переважно мовчав, насуплено зиркав у вікно, а татуювання на його чолі горіло червоним. Я вже знала, що це свідчить про його легке хвилювання. Бо якщо він хвилювався сильно, то й очі починали горіти, як жарини.

В парку було людно. Карета зупинилася біля озера, де можна було прогулятися, погодувати майже ручних качок, просто посидіти на траві. Я насолоджувалася прогулянкою, можна було, нарешті, розім’яти ноги, бо сидіти безвилазно в замку, чесно кажучи, трохи набридло. Коли ми відійшли вже досить далеко від карети, і наближалися до озера, Саріта раптом згадала, що забула плед, який ми збиралися взяти з собою, щоб посидіти на траві біля води.

- Вандо, - попросила вона з милою посмішкою, в якій відчувався оскал змії, - чи не можна вас попросити принести плед з карети. Будь ласка, бо в мене черевички на підборах, буде важко повертатися по траві назад.

І вона не проминула презирливо подивитися на мої чоботи, які хоч і були чисті, але старенькі і де-не-де порепані, я ж взула зручне і перевірене взуття, коли їхала в парк у День Зустрічі, і в ньому була й досі.

Я кивнула й повернулася назад. Мені зрозумілі були її хитрощі. Мабуть, спеціально забула нагадати про плед, щоб потім відіслати мене від них із Сайленом подалі, аби залишитися наодинці з боґлом. Ну й нехай. Я спеціально пішла повільно. Хай будуть разом, мені геть все одно.

Біля карети нікого не було. Дверцята були замкнені, а Югана я ніде не побачила. Мабуть, теж пішов кудись гуляти, відійшов, поки пасажири біля озера. Аж бачу, неначе трохи далі, за деревами видніється червоний камзол, начебто Юган там сидить. Я пішла до нього навпростець через парк між деревами, щоб не обходити по стежинці, бо було далеко. Він сидів на лавці спиною до мене, і я помітила, що ще хтось примостився поряд з ним. Я підійшла ближче, хотіла його погукати, аж дивлюся, наче біля нього знайомий хтось, придивилася – Роставід! Мене аж у жар кинуло. Я швиденько сховалася за стовбур дерева, яке росло недалеко від тої лавки, добре, що вони не обернулися і не почули, як я підходила до них. «А це що таке? – думаю собі. – Юган спілкується з Роставідом? Звідки вони знайомі? І що в них може бути спільного?» У парку були старі дерева, з товстими стовбурами, я могла гарно сховатися за ними, тим паче, я була в штанах, в них зручно, за деревами не видно. Перебігла я ближче до лавки і почула їхню розмову, яка вже, мабуть, продовжувалася довго.

- ...Вона мене повністю слухається, що я скажу, те й зробить. Із рук моїх їсть, - каже Юган.

- То ми з тобою тоді можем умовитися, - каже Роставід своїм противним голосом, - я покажу, де лежать боґлові скарби, і ми разом їх заберемо і винесемо з замку. Бо мені потрібен напарник. Я давно це задумав. Поділимо все навпіл, там вистачить на все життя, та ще й залишиться нашим внукам і правнукам. Ох, якби ти бачив, скільки в нього добра: і золото зі сріблом, і каміння коштовне, і прикраси всілякі – видимо-невидимо! Я як побачив уперше, то впав у ступор, не міг ні рукою, ні ногою поворухнути, аж очі мені засліпило від блиску золота! Але ж коли мене боґл вигнав з роботи, то все трохи ускладнилося. Я прийшов забирати ще свої деякі речі, які забув, бачу - новий кучер. Карраша сказала, що ти приходиш зранку, а ввечері йдеш. Дай, думаю, спробую поговорити, що за людина, може, вийде домовитись якось. А потім бачу, що ти хлопець не промах. 

- Дуже добре, що ми познайомилися з тобою, - каже Юган мерзенному коротуну. – Я хотів просто витягнути Ванду з замку, бо недавно приїхав з далекої поїздки, а грошей в мене катма, залишилося мало, ще й кредитори напосіли. Я ще рік назад, коли влаштувався на роботу в їхній торговий дім, то зрозумів, що там у них золоте дно! І зарплату гарну платять, і джубарський пісок можна потихеньку відстипати й продавати потайки. Але потім бачу, дівчата там гарні, можна спробувати зятем стати, тоді вже матиму доступ до всього їхнього статку. Можна розвернутися на повну.

- То ти хитрун, Югане, гарно все придумав! – захихотів Роставід.

- Я спочатку хотів до старшої сестри залицятися, Матеї, вона й на вроду краща за Ванду, й ніжніша, м’якша, не така вперта й нестерпна, як її молодша сестра. А потім побачив, що вона зустрічається з магом Тратізом. Вони все тримають в таємниці, я так зрозумів. Але ж маг! Я з магами зв’язуватися не хочу, бо трохи боюся тої магії, бережного матінка Лея береже. Тому й довелося крутити шури-мури з Вандою. Вона мене іноді дратує, але я все стерплю заради майбутнього багатства. А така ж вперта! Ледве зміг її вмовити, щоб стала моєю нареченою та погодилася вийти заміж.