Розділ 21. Деніза їде додому

Рано-ранесенько мене розбудила служниця, яка зайшла і попросила зібратися, бо всі маги поспішали зараз в Найвищий храм, тому не буде кому пізніше спровадити мене до замку боґла. Я швидко вдяглася в нові речі, які для мене лежали на стільці: боґлові штани, кимось почищені, і нова туніка, бо стара була геть порвана і нікуди не годилася. Я вдячна була за туніку, бо тепла, зручна. Ще й поряд лежала нова білизна, якраз на мене.

Маг, старенький дідок в окулярах, незабаром прибіг, привітався, тут же, в кімнаті, відкрив портал, і спровадив мене додому, бо дуже поспішав, я й нічого про Сайлена не встигла спитати. Після вчорашньої нашої зустрічі мені було на душі гірко і в той же час солодко. Я згадувала губи боґла, теплі й ласкаві, а його вимогливі й ніжні руки й досі відчувала на тілі. Як я торкалася його шкіри й волосся, й не було мені ні бридко, ні соромно, бо я знала, що хоч він і боґл, неначебто монстр і звір, а насправді ніжний і лагідний чоловік, якщо до нього по доброму ставитися. Я відганяла такі думки й згадки, а вони роїлися в голові ще сильніше, кусали мене, як бджоли, гостро й сильно. І браслет Юганів висів важким каменем у мене на руці. Адже Юган любить мене, безмірно кохає, а я з боґлом вчора цілувалася, і відчувала зовсім інші почуття, аніж ті, що переживала з Юганом, коли ми були разом, і він теж обдаровував мене поцілунками. Я заплуталась, заблукала в своїх почуттях, не можу вийти з замкненого кола, не можу зробити правильний вибір. Бо ж я знаю Югана давно, всі ж знають, що ми майже рік вважаємося парою. Правда, не дуже й рік, якщо чесно. Він почав до мене залицятися, і правда, майже рік назад, і ми зустрічалися й на побачення ходили десь із місяць, а потім він з караваном поїхав у справах, щоб джубарський пісок продавати, бо мамця якраз тоді відправляла на кораблі нашого торгового партнера представників-торговців від нашого торгового дому. Юган і ще троє наших працівників попливли в довгу дорогу по океану в далекі країни налагоджувати нові торгові зв’язки. А я увесь цей час чекала його, мріяла, бо обіцяла йому, як повернеться, вийти за нього заміж, і назвалася ще перед поїздкою його нареченою. Мамця нічого тоді, рік назад, не сказала, коли я їй повідомила новину, що у нас з Юганом буде через рік весілля, коли він повернеться. Покривала головою, погодилась. «Ти, Вандо, - сказала, - самостійно повинна вирішувати в своєму житті, як тобі вчиняти. Всі свої помилки та успіхи ти повинна робити сама і сприймати й переживати їх достойно. Щоб у своїх поразках потім нікого не винити. Але і в свої щасливі моменти треба мати поряд справді гідних людей». Для мене ці її слова звучали трохи заплутано, бо я тоді думала не про це, а зараз справді «самостійно повинна вирішувати», що мені робити зі своїм життям, хоча, скажу чесно, ой як не хочеться.

В боґловому замку з учорашнього дня, звичайно, нічого не змінилося. Я вийшла з порталу в центральному залі, недалеко від виходу. Пішла зразу ж до їдальні, бо був якраз час сніданку. В їдальні стояли такі смачні запахи, що в мене аж слинка потекла, ось що значить купа різних продуктів! Можна таку смакоту приготувати, що за вуха не відірвеш. За столом сиділа Деніза, весела й радісна! Я аж зупинилася, не повірила своїм очам, що наша плаксива сусідка не рюмсає. А вона побачила мене на порозі та й весело гукає:

- Вандо, ти чула, яка новина гарна! Мене боґл відпускає додому! Назовсім! І дає з собою багате придане! Не можу повірити!

- Невже, - кажу я їй, а серце мало не вилетіло з грудей. – Тільки тебе?

Тут Деніза трохи розгубилася, знітилася, промовила співчутливо:

- Про тебе не знаю, Вандо, тільки мені Карраша таке сказала. А ось і вона, спитай сама, - і на показує управительку, яка якраз зайшла до їдальні.

- Каррашо, - кажу, - доброго ранку. Тут Деніза каже, що начебто боґл відпускає нас додому.

Карраша теж очі ховає, ніяково їй, але промовила:

- Повернутися додому можна тільки Денізі, так Сайлен повелів. А про тебе, Вандо, мови не було. Вибач, мусиш тут пробути до кінця місяця.

Зітхнула я, та й почала снідати, слухала Денізині співчуття та її радісні слова про те, як вона, нарешті, поїде геть із неприємного їй замку, але сама я думала зовсім про інше.

Адже, буду з собою чесною, я злякалась, дурепа така, що боґл теж повелить мені поїхати із замку геть! Що після того, як я вчора його від себе прогнала, він розізлиться, не захоче мене більше бачити. А як почула, що тут лишаюся, то неймовірно зраділа. Матінко Леє, що зі мною відбувається? Невже я закохалася в боґла? Та не може такого бути! Розум мій цього сприймати не хоче! В мене є хлопець, Юган, мій милий наречений. Як я можу думати про іншого?! Тут я почула знайоме ім’я.

- Аніка, мабуть, теж поїхала додому, бо її немає в кімнаті, навіть не попрощалася, - весело щебетала Деніза. – І всі свої речі залишила. Звичайно, навіщо вони, коли боґл обдарував її купою золота!

Карраша зиркнула на мене, але промовчала, вона Денізі не стала розповідати правду про Аніку, видно, знає про вчорашні події, але мовчить.

Трохи згодом поїхала Деніза додому, її повіз додому Юган, завантаживши в карету велику скриню з приданим. Ми з нею обнялися, попрощалися.

- Дякую, - сказала вона на прощання, - Вандо, що турбувалася про мене, підтримувала. Мені тут було важко, серце рвалося до коханого. А тепер ми будемо разом! Я така щаслива! І тобі, Вандо, я бажаю швидше звільнитися від осоружного й гидкого боґла й зустріти свого милого, своє справжнє кохання!

А я після її слів стояла ні жива, ні мертва, аж серце в мене кров’ю обливалося. А якщо боґл і є моє кохання, якщо я його вже знайшла, свого милого, що ж мені робити?