Розділ 19. У королівському палаці

Кинулась я до Сайлена, а в нього волосся обрізане! Ох, матінко моя Леє, я трохи не заплакала! Такі ж коси доладні були, такі довгі та красиві! От же безсоромники, таку красу споганили!

- Встати можеш, Сайлене? - питаю я стурбовано.

Киває він мені на руки свої, придивилась я ближче, а в руки його, прямо в зап’ястя, кинджали встромлені по самісінькі рукоятки! Звідти кров цібенить, і білий він, як смерть, але тримається, щось сказати мені пробує.

- Спокійно лежи, - попередила я його, - терпи, милий, дуже буде боляче.

А сама не тягну час, куди вже зволікати? Я одразу за один кинджал схопилася та як рвону його з боґлової руки, аж дугою він вигнувся од болю. А я вже за другий хапаюся.

- Не рухайся, миленький, - ще раз попереджаю, - потерпи трошечки.

В мене сльози в очах стоять,  так мені шкода Сайлена. Витягла я другий кинджал, на підлогу кинула. А сама поділ туніки своєї відриваю.

- Давай, - кажу, - швидко руки перев’яжу, бо геть кров’ю спливеш.

І стою вся, кров’ю заляпана, руки Сайленові бинтую, тісно перев’язую. Він сів повільно на ліжку, головою струснув, видно, вона в нього туманилася від втрати крові. Він і говорити тоді зміг, коли кинджали я йому витягла, мабуть, були якісь зачаровані.

- Звідки ти, Вандо? Як ти тут опинилась? – питає мене.

- Випадково все почула й побачила. Втікати нам треба швидко, бо слабкий ти й сильно поранений. Зараз Аніка прийде, не знаю, чи маг тут головний, чи вона.

- Ти про ту дівчину кажеш, що мене сюди затягнула? – питає Сайлен.

- Так, про одну з наречених твоїх по закону! - гаркнула я. – Ти б цікавився, кого в замок свій тягнеш!

Зиркнув він на мене здивовано. А потім і каже:

- Цей чоловік, якого ти, Вандо, зараз знерухомила, - маг відомий у королівстві, Парітус Ладдер. Я його ледве знаю, ми рідко спілкувалися. Ніколи нічого поганого я йому не зробив.

Саймон дивився на чоловіка, який лежав на підлозі й думав про щось, волосся його, коротке тепер, стирчало в різні боки, роблячи його молодшим і якимось беззахисним. Синіли на чолі татуювання його чародійські, але червоним не горіли, видно, магічної сили в нього мало лишилося.

- Давай, швидше ходімо, Сайлене, поспішати треба. Правда, не знаю, куди йти, де ховатися, бо ми в королівському палаці знаходимося, а я тут нічого не знаю.

- В королівському палаці? – здивувався боґл. – Я пам’ятаю, як зайшла до мене дівчина, наче справді, з наречених, яких я в замок привіз, спитала щось, а потім – як в тумані. Виривався наче я, опирався, але чорнота мене окутала. Тут отямився, вже кинджалами пришпилений, ні заговорити, ні поворухнутися не міг. І те, що я в королівському палаці – несподіванка для мене. Тоді знаю я, куди йти. Ходімо, Вандо.

Схопився Сайлен на ноги і похитнувся, але встояв.

- Може, на моє плече опирайся, так легше тобі буде, - кажу йому. – Багато, видно, крові ти втратив.

- Зможу поки так, - відповідає.

І пішли ми з кімнати, в коридор вийшли, попростували прямо. Сайлен важко йшов, за стіну тримався. А я перед тим, як вийти, на двері настоянкою «Кам’яна сила» вхідні двері облила, особливо ті місця, де стулки дверні сходяться. Стали вони однією кам’яною плитою. Може, це затримає мага того, бо відчуваю я, що недовго він непритомним лежатиме, навряд чи я його вбила.

Сайлен ішов упевнено, знав, мабуть, де що тут знаходиться. Скоро ми вийшли в коридор, де біля дверей охоронці стояли. Побачили вони нас, кинулися до Сайлена. Підтримали його за руки, а він грізно і владно так каже їм:

- Терміново проведіть мене до короля! Я бажаю його бачити! Справа державної безпеки!

Охоронці нічого, не здивувалися, видно, знають його, бо один кинувся кудись убік, а двоє інших боґла повели по коридору далі. А я ззаду пленталась, з мітлою своєю. Якщо ви, може, випадково подумали, що я мітлу свою в мага забула, то ви знову помилилися. Звичайно, я її забрала. Вона мені он як допомогла в складній ситуації! Я тепер її берегти буду як талісман і оберіг. Так над собою підсміюючись, я йшла за Сайленом та охоронцями. Потім ми в якийсь зал зайшли, дуже-дуже гарний, прикрашений. І я побачила короля, він якраз за столом сидів і писав щось. Побачив Сайлена в страшному вигляді, у крові всього, на ноги схопився, підійшов, почав розпитувати. Охоронців та магів набігло видимо-невидимо. Сайлен їм там щось розповідав, всі заметушилися. Я так зрозуміла, що когось послали мага арештовувати, а когось Аніку ловити. Про мене забули всі.

Я тихенько в куточку сіла на тапчанчик якийсь, так, щоб його кров’ю не заляпати, бо замурзана я була, а оббивку шкода, красива дуже, мітлу поряд поставила та й на боґла дивитися стала. Маги, певно, трохи підлікували його, бо не такий білий був, як раніше, в рухах швидшим став. І командує всіма, і прикрикує, командирським голосом розмовляє, з королем запанібратськи спілкується. Воно й зрозуміло, бо ж з королем, вважай, вони рівня, обоє нашої країни правителі. Жаль тільки волосся мені Сайленового, бо з довгим дуже гарно йому було. Але це, як каже мамця, діло наживне, відросте, час тільки треба. Милувалася я чітким профілем боґла, його рухами владними, впевненими, поставою гордою й міцною. А потім сама на себе насварилася. Почала про інше думати. А про що, й не пам’ятаю вже, бо під весь цей галас зненацька сон мене зморив. І незчулася я, як на тапчанчик той похилилася, та й заснула. Є в мене така особливість: якщо спати захочу, то зможу спати за будь-яких обставин, навіть, якщо грім гримітиме чи гармати стрілятимуть, спатиму, як убита.