Розділ 16. Юган в замку

Пройшло три дні. Я вже обжилася в боґловому замку, їжі вистачало, мамця передала, мабуть, на місяців два, але, маю підозру, через кілька днів знову слід було чекати, якщо не «посилочку», то принаймні «пакуночок». До Сайлена я більше не ходила. Вибачення я попросила, моя місія виконана. Але в душі я розуміла, що не ходила тому, що боялася сама себе, своїх думок безладних.

Я, нарешті, за цей час домила сходи й підлогу в центральному залі. Стало чисто й красиво. Шпалери, звичайно, треба було тут замінити, я позмахувала з них пил, вони стали чистішими й золотішими, але там, де були обдерті, нічим зарадити не могла. Тепер я ходила й косилася на величезну багатоступінчасту люстру, помережану павутиною та присипану пилом. Як її дістати й почистити я не знала, тому лишила на потім. А зараз мила вікна в залі на першому поверсі. Ставила стілець, залазила на підвіконня. Вікна були овальні, високі, добре, що підвіконня широкими були, там я могла стояти й дотягуватися шваброю з намотаною ганчіркою аж до верху. Я так захопилася роботою, що не почула, як хтось підійшов до вікна, котре я якраз мила.

- Вандо! – покликали мене тихо.

І я здригнулася, оступилася з підвіконня і почала падати. Але не впала. Мене зловили міцні та сильні чоловічі руки.

Юган? Юган!

- Югане, це ти? – скрикнула я схвильовано.

Хлопець обняв мене й притис до себе міцно-міцно.

- Вандо! Як же я скучив, - почав говорити він.

- Як? Звідки? Як ти тут опинився? – моєму здивуванню не було меж.

Я зраділа Юганові. Він змінився. Ми не бачилися майже рік. Змужнів, погляд став упевненим і твердим. Серце калатало від несподіваної зустрічі й радості.

- Вандо, тут така справа, - сказав Юган, озирнувшись, - я влаштувався на роботу до боґла.

- Ти? – моєму здивуванню не було меж. – Яку роботу? Навіщо?

- Я приїхав кілька днів тому. Приходжу до вас додому, а тебе немає! Я, до речі, квіти тобі купив, величезний букет троянд, аж сто золотих коштував! І подарунок приніс. Твоя мама увела мене в курс справи, все розказала. І я почав думати, як тобі допомогти і від монстра цього визволити. Аж тут робітники, які тобі посилку від мами передавали, повернулися. Мені цікаво було, як ти там і що. То я в них усе розпитав. Сказали, що ти тут, як хазяйка, всім розпоряджається.

- Та ні, це вони перебільшили, - кинулася виправдовуватися я, - просто я на них прикрикнула, бо не до ладу все робили.

- О, - посміхнувся Юган, - впізнаю свою Ванду! Ти завжди на роботі строга та зібрана, я сам іноді тебе боюся. Та не в цьому справа. Вони з тутешньою управителькою говорили, то вона до слова згадала, що в замок кучер потрібен.

- Так, - підтвердила я, - попереднього звільнили.

- От у мене й план почав вимальовуватися, Вандочко, як тебе з халепи цієї виручити і від боґла страшного визволити.

Ох, і не люблю, коли мене Вандочкою називають! Я Югану цього не казала, бо якось ніяково. Але тут зараз чомусь я так наїжачилася, аж самій дивно стало. Але промовчала, слухаю далі милого мого, дивлюся на нього не надивлюся, все-таки давно його не бачила, певно, що скучила.

- Я прийшов сьогодні раненько й на роботу влаштувався до вас сюди, кучером буду в боґла. Сказали, щоб уже сьогодні приступав до роботи. Я зранку приходитиму кожного дня, а увечері додому повертатимусь. Побуду трохи тут, попрацюю, щоб звикли до мене, за свого сприймали. Нікому нічого не говори, і я теж мовчатиму. Навіть твоїй мамі нічичирк! А через кілька днів ми з тобою придумаємо, як тебе з замку визволити.

Я мовчала. І чому не радію я цій пропозиції, сама не знала. Наче ж повинна зітхнути полегшено, що милий мій мене від нелюба рятує, а в самої сумно на душі, тривожно. Ох, на біду Юган тут з’явився, не подобається мені це все, серце біду чує.

А Юган нахилився та й поцілував мене в губи, щиро, пристрасно, а я наче й відповіла на його поцілунок, але якось не так, як раніше. Не так себе почувала, як тоді, коли ми з ним цілувалися й милувалися ще в містечку нашому. Мабуть, просто відвикла я від Югана, давно не бачила. Повернеться ще пристрасть моя, щиріше радіти стану, аніж зараз. Так я собі й вирішила, цим і заспокоїлась.

- Ти, Югане, обережним будь, - кажу, - а то, як дізнається боґл, що ти мій хлопець, то непереливки нам з тобою буде. Мені, може, й нічого не зробить, бо нареченою своєю вважає по закону, а тебе може покалічити.

- Не бійся, сонечко, я обережним буду. І вигляд робитиму, що тебе зовсім не знаю. О, і про подарунок я зовсім забув! Ось, це тобі, Вандо, від мене.

І простягнув мені браслет бурштиновий. Такого ж кольору, як у Сайлена очі бувають. Я остовпіла, не можу погляд відірвати від прикраси. А Юган браслет мені на руку надягнув і каже:

- Будеш на нього дивитися і мене згадувати. 

Він мене ще раз поцілував та й пішов у своїх справах, а я вікна почала домивати. Але не йде в мене робота, все з рук валиться. Думаю я про Югана та про моє визволення, а сама ту дівчину згадую, яка з братами змовилася. Чим я краща? Ох, яким заплутаним все зробилося, яким складним і каверзним. І Сайлен чомусь згадався. Браслет Юганів на руці то жовтим, то коричневим мерехтить, а мене журба якась охоплює. Кинула я все, та й пішла до себе.

Минуло ще кілька днів. Добре, що я на першому поверсі домила і доприбирала все. Тепер на третьому я чистоту наводила, і сама собі боялася признатися, що ховаюся там від Югана. Не хотіла зустрічатися з ним, корила себе за це, сварила й лаяла, але виправдовувалася тим, що він же сам мені сказав робити вигляд, що ми незнайомі. А як краще приховати, що ти з кимось незнайомий? Зовсім не зустрічатися й не бачитися. Отак я собі придумала. Кілька разів, правда, бачила у вікно своєї кімнати, як Сайлен їхав кудись у справах, а Юган на передку карети сидів та кіньми правив. І було тоді мені чомусь так тоскно, так неприємно на душі, що аж нудило. Неправильне я щось робила, негідне. Чи навпаки, не зробила чогось потрібного й належного. Не знаю. Душа боліла, серце маялося. Не могла я зрозуміти себе і тому злилася й нервувала.