Розділ 15. "Посилочка" від мамці

Я все ж таки прокралася тихенько до Карраші, коли в замку все затихло, й Норман пішов. Навіть вечеряти не ходила. Дуже вже мене потрясло все те, що я побачила й почула. Думала я багато, метикувала, але все одно картинка повна в мене не складалася.

Добре, припустімо, одружиться Сайлен, і покохає його якась жінка, і зможе він без проблем у істинного боґла перетворюватися, з магією в нього все в порядку стане, сильним буде, все, чого прагне, отримає. Навіщо? Для чого? Яка причина? Віднайти свого ворога й кинути йому виклик? Ну добре, уявімо, що це він зробив, виклик кинув і навіть переміг. Ну, наприклад. Що йому з цього? За пророцтвом, до речі, для нього смерть призначена без варіантів! Добре, уявімо, що якось він смерті уникнув, обманув кошлату, щасливо всі пастки обійшов. А далі що? Якоїсь деталі не вистачало, ключової! Це як іноді борщ їси. Усе, наче, додав: і картопля там є, і морква, і цибулька смажена, і капуста плаває, й буряк червонить усе, укропчик там, спеції всілякі – все необхідне в мисці око милує. А все одно щось не так. Їси, а воно не таке, як хочеться. А потім раз – і згадуєш: сметани нема! І оця сметана, оцей ключовий інгредієнт є одним із найголовніших частин, що смаку додає особливого, чудового, бо зовсім тоді борщ міняється: стає й на колір інший і на язику по-іншому відчувається. Оцієї сметани, тобто головного, вважай, інгредієнту в Сайленових планах я не могла побачити. Не все я ще знаю. Так, впевнена, що не все.

Карраша, як почула, що посилочку мамця завтра передасть, то руками замахала, на мене нагримала.

- Не треба, - каже, - ніяких продуктів, нічого. Все в нас є, ми з Малікою все потрібне закуповуємо на ті гроші, що Сайлен нам виділяє.

- Та бачу, - відповідаю я, - все у вас гарно, але мало. А людей у замку додалося, дівчата молоді, здорові, їм їсти добре треба. Та й Сайленові не завадило б краще їсти, бо він же магією користується, енергія з нього ого яка виходить! Компенсувати ці втрати треба!

І так я на неї напосілася, що не витримала старенька, здалася. От і добре, що погодилась, щоб до завтра підготовлена трохи була. Хоча до «посилочок» моєї мамці ніхто ніколи готовим не буде. А ще сказала Карраша, що занеміг Сайлен, захворів. Таке в нього буває, коли сильне магічне виснаження переживає. Лежить він у кімнаті своїй, і буде відлежуватися ще днів зо три. Норман сказав, щоб не турбували, не гнівали й не нервували. У мене трохи совість потенькала, соромно мені стало, це ж я всьому тому причиною, що хворий він зараз. Треба буде щось придумати, щоб він швидше одужав. Ще Карраша сказала, що Роставід забрав свої речі й геть із замку пішов, дуже лаявся та мене проклинав, бо через мене все це сталося. А я пораділа, чесно кажучи, що не буду бачити більше цього мерзотника. Хай йому грець, яка я на нього зла була!

На ранок прокинулась я від того, що у вікно стукотів дощ. Погода змінилася, стало прохолодніше й надворі, і в замку. Я знайшла в шафі теплішу нічну сорочку з рукавами, обрізала, а потім подумала, та й ще одну обтяла так само, прилаштувала їх разом та прошила. Вийшла тепла туніка, хоч трохи зігрівала мене. А штани боґлові, які я від крові вчора випрала, вологі ще були, довелося свої вдягти. Я й про них забула вже. Трохи брудні, та нічого, пізніше й їх до порядку приведу.

Тільки ступила за поріг, щоб на сніданок іти, – чую шум, гам, голосів купа. Дивлюся, а в замок якісь двоє чоловіків заносять мішки, корзини, відра, бочки, пакунки, пачки, торби, бутлі, ящики, банки, пляшки, коробки, глечики, в’язанки... Я за голову схопилася: «посилочка» від мамці прибула! Бачу, Карраша розгублено від одного чоловіка до іншого бігає, охкає, Маліка теж біля виходу стоїть у якомусь ступорі. А робітники все просто в залі скидають. Е ні, так не піде!

- Гей, - кажу, ближче підходячи, - це для мене привезли?

- Якщо ви Ванда Перегрин, то для вас, панянко, - відповідає один чоловік, скидаючи мішок з плечей.

- Так, я Ванда Перегрин, – владно кажу я. - Ви, хлопці, все це мусите в комору нам занести, а не на підлогу у вітальному залі скидати!

- Та ми так не домовлялися! – почав обурюватися другий.

- Якщо ні, то я зараз боґла покличу, він хазяїн, з ним і поговорите та домовитися! – почала я блефувати.

Ще не вистачало, щоб ми потім всі ці мішки самі в комору тягали! Перезирнулися робітники, плечима знизали.

- Добре, хазяйко, кажіть, куди нести треба, - запопадливо говорить перший.

Оце інша розмова! Показала я їм комору, все вони туди позаносили та й пішли геть. Але я на прощання їм по пляшці вина дала, то вони задоволені були, як коти, що до сметани дорвалися. Дуже-дуже дякували, хазяєчкою називали й мало не в ноги кланялися.

До кожного, як вчила наша мамця, потрібен особливий підхід. Спочатку покеруй, посвари, накази пороздавай строгим і беззаперечним голосом, а потім і нагороди, і похвали. Люди люблять, щоб їхню працю цінували.

Фух, я весь ранок на «посилочку» від мамці витратила, зате тепер у нас була купа їжі, Маліка одразу кинулася сніданок готувати. І був у нас сніданок королівським: і яєчня з беконом, і теплі ще пироги з яблуками й капустою, і оладки зі сметаною, і салати різні, кому який до смаку, і ще якісь смаколики, що їх Маліка приготувала швидко й дуже смачно. Виявилася вона чудовою кухаркою, просто в неї раніше не було з чого різноманітні страви готувати. Навіть Деніза, яка постійно заплакана ходила, за сніданком повеселішала, побачивши таку купу смачної їжі. Правильно мамця казала, людина повинна, перш за все, наїстися добре, щоб гарний настрій мати і далі продовжувати жити!