Розділ 14. Про кохання й шлюб

Біжу я в свою кімнату, злякана, боюсь, щоб боґл за мною не кинувся, аж чую гучний голос біля вхідних дверей.

- Сайлене! Ні! Тобі не можна перетворюватися! Зупинися! Ти можеш загинути!

Мага Нормана голос, впізнала я його. Видно, щойно до замку увійшов та боґла таким побачив.

А Сайлен, певно, сказати нічого вже не може, тільки рикає. Дуже сильно рознервувався від нашої розмови.

А чого він? Сам же перший почав! Наче сам не розуміє, що все, що я йому сказала, – правда-правдісінька. Ох, а може, якраз дуже добре розуміє всі ці речі, тому й розхвилювався, роз’ярився? Дарма я йому про нелюба ляпнула. І так знає, що з примусу ніхто його не покохає, не полюбить. Не приласкає, бідного, щиро не поговорить, не спитає, як справи в нього, не погладить по голові, не обніме тихо-ніжно, як мамця нас із сестрами часто голубить, коли плачемо чи горе в нас якесь дівоче, понапридумуване.

Отак завжди, я спочатку гавкну щось необдумане, а потім сама й жалкую про сказане, докоряю собі, дурній. Образила чоловіка на рівному місці. В смислі, боґла. Ну, тобто Сайлена.

Присіла я за вигином перил на другому поверсі біля сходів, підглядаю, що там знизу робиться. Бо совість мене мучити почала. І Нормана того, мага, нарешті, побачила. Високий такий чоловік, не старий іще, але й не юний, бородатий, вусатий, у темно-синьому камзолі та плащі поверх одягу. Стоїть він біля Сайлена, який голови на дві вищий нього, та просить:

- Сконцентруйся, Сайлене, згадай, що твоя магія нестабільна. Магічні потоки не сформовані достатньо сильно! Повернися до людської іпостасі.

А Сайлен головою хитає, наче облуду з очей скинути хоче. Руками пазуристими (все-таки є пазурі, виявляється!) за голову схопився, видно, пробує назад повернутися, людиною знову стати. І вродливий же, зараза, у своїй іпостасі монстрячій. Я аж замилувалася. Міцний, м’язистий, роги на голові назад загнуті, блищать у світлі магічних ліхтарів, як поліровані. І хвіст! Хвіст той, що мене аж з розуму зводить, наче своїм окремим життям живе! В’юниться навколо ніг змією, по підлозі нервово хльоскає, і китичка ця! Ох, матіночко Леєчко, від захоплення в мене аж в голові замакітрилося!

Оце я така дурна, монстр переді мною стоїть, страшний, жахливий, а я рогами та хвостом милуюся!

Певно, сконцентрувався Сайлен, почав заспокоюватися. Роги, хвіст і пазурі в тіло втягнулися, ікла теж позникали. Почав він в розмірах зменшуватися, й скоро стояв біля Нормана звичайний хлопець, тільки темний шкірою. Та й шкіра почала світлішати. Тільки очі ще червоним палали.

- Сайлене, ти зовсім безвідповідальний! – почав сварити боґла Норман. – Як ти міг! Що такого незвичайного сталося, що ти почав набирати своєї первинної іпостасі? Ми ж говорили вже про це! Тобі не можна цього робити! Не-мож-на!

Сайлен стояв, як хлопчиська присоромлений, голову опустив, одяг на ньому весь порваний, і на лобі малюнки червоним поблискують.

- Вибач, Нормане, не зміг себе стримати, - глухо відповідає.

- А якби я зараз не нагодився? Ти б міг загинути! Невже не пам’ятаєш, що тільки після шлюбного ритуалу все на місця стане. Тільки тоді ти зможеш набирати своєї другої іпостасі, не ризикуючи загинути. Ех, хлопче, не бережеш себе зовсім!

- Шлюбного ритуалу? – гірко посміхнувся боґл. – Аби ж то в ньому була заковика. Я б уже давно одружився. Охочих до мого золота жінок більше, ніж достатньо! Кохання! Нормане, кохання! В ньому вся суть! Без кохання не буде в мене майбутнього. Нікому гидкий звір в людській подобі не потрібен. Навіщо все це, Нормане? – зблиснув червоними очима Сайлен. – Все дарма. Нічого не виходить у мене!

- Вийде все, не сумнівайся, - кивнув Норман упевнено. – Ти робиш грандіозні успіхи! Я якраз прийшов з гарними новинами! Саріта приїде до тебе в гості! Я домовився! Ходімо до тебе!

І вони почали підніматися сходами. Я тоді тихенько позадкувала, по коридору навшпиньках пробігла та й у свою кімнату шмигнула. Фух! Встигла, наче ніхто мене не помітив.

Ой, я зараз, по-моєму, дізналася ту таємницю, яку всі приховують. Сайлен повинен одружитися, але не просто так, а з коханою жінкою! Тобто просто звичайний, фіктивний шлюб йому не підходить. Його повинна кохати жінка, з якою він одружується. Бо якщо цього не буде, то він може померти, перетворюючись на свого монстра. Це пов’язано з якимись там магічними потоками і таким-іншим, що я в ньому не дуже розуміюся. Тепер зрозуміло, чому така катавасія з цими нареченими, викраденнями і одруженням. Бідний Сайлен, це ж скільки років він сподівається, що його покохає яка-небудь дівчина, кожного разу, мабуть, з надією дивиться на тих жінок, яких у замок притягує в День Зустрічі, а раптом серед них та, яка полюбить його, монстра страшного. Ох, це, певно, спочатку так було, а потім уже й зневірився, як повинність якусь виконував, он, минулого року взагалі на все це рукою махнув... Тепер зрозуміло, чому він злий такий і жорстокий з дівчатами. Бо бояться його, страшаться, ненавидять, потвору кошмарну, а він бачить це, відчуває, і лютує, а насправді ж страждає безмірно. У мене аж серце защеміло.

Так, Вандо, це що це за жалість така й співчуття? Чи не цей монстр на тебе щойно голосно кричав, свободу твою обмежив, просто з вулиці викрав, руки поламати погрожував? Звір він і є звір. Як би не прикидався. Але в душі моїй все хвилювалося, скніло, боліло чомусь. Руки теплі боґлові згадалися... І хвіст. З китичкою.