Розділ 12. Мерзотник Роставід

Після обіду, знову побачивши у вікно, що боґл поїхав десь у справах, я кинулася прибирати ліву частину коридора, там, де мешкав Сайлен. У кімнату його я вже не потикалася, і так соромно за вчорашнє. І думала собі, боґл наче й не такий уже й бідний. Он, і карета в нього є, і коні, про золото якесь із магом Норманом говорив, а чому ж так бідно навколо? Мабуть, всі гроші на отих «своїх людей» витрачає, щоб убивць своїх батьків розшукати, іншого чогось і не придумується. Треба буде в Карраші запитати. Та якось м’яко натякнути, що страви варто трохи урізноманітнити. Зрозуміло, що старенькій самій важко. Звичайним домом управляти важко, а що вже казати про замок!

Он, мамця все на своїх плечах несла, аж поки ми підросли та допомагати стали. Це ж і торговими справами керувати треба було, і споряджати торгові каравани, і слідкувати за робітниками й перекупниками, укладати торгові угоди, та що там казати, купа роботи! А ще вдома три дівки, одна за одною підростають, і кожній і сукні нові давай, і прикраси, і вчити всіх треба було, гувернанток наймала, вчителів, а обіди готувати, сніданки й вечері (мамця сама все готувала, не довіряла цієї важливої справи чужим людям), а кожну вислухати, пораду дати, посварити, приголубити...

А тут цілий замок! За садом дивись, кіньми займайся, карети різні там, фургони в справності тримай, біля замку прибирай, в замку теж усе до ладу тримай, і їжа, і вода, і прання, і магічні штучки різні... Ясно, що одна Карраша не справляється. Навіть якщо їй Маліка й цей мерзотник Роставід допомагають. А Сайлен, я зрозуміла, займається своїми справами: убивць шукає та різних там жуків отруйних, та ще дівчат ловить на вулицях раз у рік. Я мало не розсміялася. Бідний, ловіння дівчат відволікає його від важливих справ. Не те, щоб мені не було його шкода, чи я засуджувала його прагнення помститися, ні, я якраз дуже його розуміла й підтримувала. Але ж треба й про себе іноді думати, про близьких, про людей, які поряд живуть, ту ж Каррашу чи Маліку. То ж видно, що важко їм все це тягти, але мовчать, терплять. Мабуть, люблять його, дурбелика, а він не цінує. А ще Роставід цей пришелепкуватий. Ох, і незлюбила я його після того, як він мене по сходах протягнув. Карраша вчора, до речі, мені настоянку дала для примочок, я на ніч ґулі свої понамазувала, позамотувала, то сьогодні набагато краще. Тільки синяки жовтіють, скоро й вони минуть.

Отак я підлогу мила і про все це думала, і майже закінчила вже, аж раптом відчула, що сила якась мене піднімає і до стіни в коридорі притискає. Та так сильно, ні вдихнути, ні видихнути не можна.

- О, кого я бачу! – почула я неприємний голос.

Роставід. Знову зі своєю дурною магією. І що я йому зробила, що причепився до мене? Мабуть, образився вчора, коли я його маленький росточок презирливим поглядом зміряла. Тепер капостити буде на кожному кроці. Знаю я таких. А він тим часом підійшов до мене, до стіни пришпиленої, та й каже, мерзотник:

- Я бачу, ти тут порядки наводиш? І чого б це? Може, й справді дружиною боґла стати хочеш? На замок око поклала? І на золото Сайленове?

- Не треба мені його замок і його золото, в хліві жити не хочу. Та й у хліві буває чистіше, аніж тут, - зашипіла я йому просто в обличчя, бо нормально говорити не могла, дуже вже шию й груди мені здавило.

- О, то ти чистюля. Ну-ну! А я от думаю, що позарилася на боґлові багатства. Була тут одна така. Бігала до нього вночі, спокушала, аби точно на ній одружився, - криво посміхнувся коротун, а сам, потороч така, все ближче до мене підступає, очицями масними по моєму тілу бігає.

- В мене наречений є, - шиплю я хрипло. – Не потрібен мені ваш боґл. І золото його не потрібне. Я сама не бідна.

- Та що твої гроші проти боґлового багатства! – гукнув Роставід. – Так, жменька у порівнянні з горою. А я допомогти можу. Якщо слухатися будеш. Якщо ласкавою до мене станеш. Ну, сама розумієш, про що я.

І підступив, зараза, вже впритул до мене, очицями просто в розріз на грудях втупився.

- То ти, - я йому, - тільки магією жінок біля себе тримати в змозі, а самому клепки не вистачає іншим чимось зацікавити? Неспроможний, чи як?

Ох і розізлила я його. Вдарив він мене тоді сильно в обличчя, аж кров із носа хлинула. Але я цьому тільки рада була, бо хай краще так, аніж поглумиться він наді мною. Бо ж все до цього йде. Магія в нього сильна, враз скручує, а в оціпенінні перебуваючи, я й відбиватися не зможу. Затягне до себе в кімнату, як по сходах мене тягнув учора, та й усі справи. А кому яке діло в цьому замку до бідних дівчат-полонянок? Та нікому! Навіть боґл просто їх терпить, бо так треба за законом якимось дурним. Сама за себе постояти мушу.

- Ти думай, що говориш, паскуда, - тепер і він шипів мені в обличчя, але від люті. – Та я тебе зараз...

- Що тут відбувається? – раптом почула я голос.

Сайлен. І так мені раптом полегшило від того голосу, вам не передати. Прямо зраділа я боґлові. Це ж треба.

- Та нічого, все добре, - відскочив від мене мерзотник Роставід. – Не звертай уваги, Сайлене.

Я відчула, що магія Роставідова мене відпустила, та й так і впала на підлогу, просто під ноги боґлові, який якраз ближче підійшов. Спробувала піднятися і відчула, що ноги мене не тримають, все-таки дуже я сильно злякалася.

- Роставіде! Ти знову за своє?! Я тебе попереджав, що цього більше не потерплю?! – дуже грізно й гнівно закричав на коротуна Сайлен. – Все! Мій терпець урвався. Сьогодні ж забирай свої речі і йди геть із замку! Мені гидко тебе бачити!