Розділ 9. Мої роздуми

Я бігла до своєї кімнати, наче за мною сто вовків гналися. Соромно мені було, просто страх. І за те, що без дозволу в чужу кімнату залізла. Ну, тут можна й виправдання знайти, життя змусило, якби було що вдягти, то я й не рипалася б. І що боґлові так безсоромно брехала. Про все: і про сновиду, і про штани (про штани найбільше соромно було!), і що наче зомліла, а сама підглядала. Я, взагалі-то, дуже чесна. Ніколи зайвий раз намагаюся не брехати й не обманювати. І за чесність свою часто страждаю. Але вже як мене понесе брехати, то тримайтеся! Мамця часто каже: «Краще б ти, Вандо, одним реченням правду сказала, аніж цілою поемою одбріхувалася!» Є в мене таке, зізнаюся.

Я одразу ж ті злощасні боґлові штани й приміряла. Трохи в стегнах тіснуваті, а так, в принципі, носити можна. Я їх підкотила, бо довгі. Ремінь свій заправила – чудово! А замість туніки прилаштувала нічну сорочку. Там, у моїй шафі, їх купа висіла. Обрізала трохи вище колін (сподіваюсь, за це не дуже сваритимуть), підшила, де треба, підрубила гарненько. Краса!

А потім сіла листа мамці писати. Написала про те, де я і що зі мною, щоб Солта забрала з парку, що годують не дуже добре, а так все нормально. Попросила, якщо від Югана лист прийшов, то щоб передала.

І занесла листа Карраші, щоб передала Сайленові, аби відправив якнайшвидше. Бо я до нього точно сьогодні вже не попхаюся! І так осоромилась – далі нікуди!

Тут і вечір наступив. Ми з дівчатами повечеряли, якщо можна назвати вечерею хліб з сиром та склянку молока, і розбрелися по своїх кімнатах.

Я спати зовсім не хотіла. Тому залізла на підвіконня (воно широке було, зручне), почала милуватися вечірньою столицею, яка горіла різнобарвними вогнями, і почала обдумувати ситуацію, що зі мною склалася.

Значить, я маю тут, у замку боґла, провести місяць. Добре, якщо мені ніхто руки-ноги ламати не буде, ображати мене не будуть, обмежувати свободу (ясно, що в межах замку) не будуть, то я, в принципі, перетерплю. Колись мамця мене на тиждень під домашній арешт посадила. Нічого, я витерпіла. Так вдома я в одній маленькій кімнаті сиділа. А тут цілий замок в моєму розпорядженні! Знайдеться, чим зайнятися.

Далі. Власне, про те, чим зайнятися. Робити все одно немає чого. Читати-вишивати я б могла, але для мене, дуже непосидючої, це не варіант. А замок аж пищить, бідний, так і проситься, щоб його помили, поприбирали, почистили, попідмітали... Ну, ви зрозуміли, що я задумала. Часу вдосталь, поспішати немає куди. Та за місяць він у мене сяятиме, як золота монета! Добре, заняття я собі знайшла.

Ще одне. Найважливіше. Боґл. Ясно, що мерзотник той іще! Краде дівчат, безсоромник, просто на вулиці! З іншого боку, всі знали, що сьогодні День Зустрічі. Самі винні, що поперлися надвір, коли заборонено. Так що, не буду з собою лукавити, я сама й винна, що йому в лапи потрапила.

Гм. Лапи. Ніякі не лапи, а руки в Сайлена. На картинках малюють боґлів з довгими пазуристими лапами, а в нашого боґла руки як руки. Теплі, до речі. І сильні. Мене, дівчину не худу і, чесно скажу, не пір’їнку, легко так на руках поніс, коли на ліжко вкладав після моєї «втрати свідомості».

Так, не відволікайся, Вандо! Про що це я? Ага! Дуже мені не сподобалася розмова, яку я почула, сидячи в шафі Сайлена.

По-перше, колос смітеріни. Я чула про цю смертельну комаху. Це такий жук, схожий на колосок. Водиться він лише в одному місці – в горах у центральній частині Кауди, на горі Смітеріні. Гори старі, низькі, там більше полонин, аніж самих гір, але найвища гора, Смітеріна, все одно досить висока. Її в народі ще Голкою називають, бо скеляста й обривиста, на самий вершечок можуть потрапити лише дуже сильні маги за допомогою своїх порталів, та й то ненадовго, бо на горі знаходиться якась аномальна зона, що витягує магічну енергію. Перші маги, які туди потрапили, загинули від укусів цих жуків, але лишили записи, які пояснюють і магічний феномен цієї гори, і особливості жуків. Бо крім того, що вони отруйні, вони ще й дозволяють спілкуватися з померлими людьми. Якщо тебе вкусив колос смітеріни, то ти маєш кілька хвилин, щоб викликати кого-небудь із померлих родичів чи знайомих, кого ти раніше знав, і поставити їм які-небудь питання. Вони чесно тобі все розкажуть. Всього десять хвилин триває розмова з мертвими, а потім або ти помираєш, або... приймаєш протиотруту. Є й така. Правда, дорога дуже. Але хто ж не заплатить великі гроші, щоб вивідати, наприклад, у померлого дідуся, де він закопав накопичені скарби? Ризикований спосіб вивідувати таємниці у мертвих. Самому можна в могилу загриміти. Бо мертві відповідають неохоче і заплутано, неначе тягнуть час, а потім раз – і ти труп, бо невчасно випив протиотруту.

Чому я про це знаю? Бо Матея, моя старша сестра, наділена магічною силою. Вона не дуже сильний маг, але й не з останніх. Мамця дуже рада, що в родині є магиня, всіляко заохочує Матею до занять магією, розвитку її здібностей. Сестра вчилася в Магічній академії у столиці, а зараз вона працює помічницею у мага Тратіза, власника відомої у нас в містечку лавки «Магічні артефакти Тратіза». У свої двадцять п’ять вона заробляє дуже гарні гроші. І чомусь мені здається, що у них з тим магом Тратізом кохання намічається. Бо дуже вже Матейка про нього захоплено говорить. Як почне розповідати: Тратіз те, Тратіз це, а очі в самої аж горять. Але то не моя справа, хай люди самі розбираються.

Так от, сестра ще коли вчилася в Магічній академії, то часто готувалася до екзаменів у мене в кімнаті. У неї була така стратегія: вона голосно відповідала на питання екзаменів, а я слухала. Так їй легше запам’ятовувалося. Ну, і я все запам’ятовувала, звичайно. Пам’ять у мене гарна. Все-все пам’ятаю. І про Смітеріну теж пам’ятаю, бо саме там, на вершечку, водяться ці жуки, схожі на колоски. У них вусиків не два, а багато, зовсім, як у колосків жита чи пшениці. Та й кольором жовті. Колосок, одним словом. Смітеріни.