Розділ 8. Добрий боґл?

Не хвилюйтеся, я не забилася. Ми з сестрами тренувалися падати, вдаючи, що зомліли. Ногу під себе підвертаєш, наче на коліно стаєш, а потім отак ніжно й граційно набік хилишся – і ляп, ти вже лежиш на підлозі, боком так, красиво. Поза під час втрати свідомості теж має значення. А то гепнешся на спину, чи, не дай матінко Леє, обличчям в багнюку, то якось і неестетично виходить. Я, у порівнянні з сестрами, падала найкраще!

Але цього разу не встигла, бо боґл підхопив мене за талію. От молодець! Я його навіть заповажала. Відмінна реакція! Я ж вирішила до кінця вдавати з себе непритомну. Хай трохи заспокоїться, відволічеться, може, тоді не таким сердитим буде, не так сильно кричатиме на мене.

І якщо ви подумали, що я його штани в шафі залишила, то ви дуже помиляєтеся! Я в них вчепилася, як кліщ. Так з ними і падала. Не знаю, що боґл про це подумав, може, й уваги не звернув, вражений. Мабуть, не кожного дня йому такі дівчата, як я, в руки падають. Ой! А я ще й в нічній сорочці! Ну й нехай. Сподіваюся, він культурно себе буде вести. Бо рука в мене важка.

Сайлен мене підхопив і поклав на своє ліжко. Жаль, не можу підглянути за його виразом обличчя, бо відчуваю, дивиться на мене. Потім він пішов кудись углиб кімнати. Я одне око привідкрила – щось на полицях серед колб шукає. Я штани швидко під себе запхала, щоб очі не муляли, й знову лежу непритомна.

Ясно, що боґл мене зараз до тями приводити збирається. Ох, головне, щоб водою не бризкав, бо колись один вразливий юнак мене так облив, що я мокра, як хлющ, була. З тих пір не люблю я цього. Щоб водою.

Боґл підійшов до ліжка й тикнув мені щось під носа, та таке смердюче, що мені аж очі на лоба полізли. Тут і мертвий встане! Я закашлялась, відвертаючись від тої гидоти, і очі відкрила.

- Де я? Що ви тут робите? - слабким голосом питаю, та на боґла дивлюся жалібно так, злякано.

Може, не приб’є беззахисну слабку дівчину. І питання треба ставити несподівані, хай думає, що я ще не дуже при собі.

- Це я маю у вас запитати, що ви тут робите? Що ви робили в моїй шафі?

О, на «ви» звертається, це обнадіювало.

- Я? У вашій шафі? – а сама гарячково думаю, що б його зморозити.

- Так! Ви! У моїй шафі! – почав накручуватися Сайлен.

Його жовті очі зиркали на мене роздратовано й люто, але обличчя світліше стало, майже біле, й, слава матінці Леї, червоні жарини з очей зникли, значить не такий злий, як до цього був.

- А я сновида! – ляпнула я перше, що в голову прийшло. - Спати лягла, та й, видно, понесло мене кудись. Я за себе у сні не ручаюсь! – додала я, дивлячись, що боґл не дуже вірить моїм словам.

- Лягли спати? Так рано? Ще ж навіть не вечір!

І справді, сонце тільки сідало за обрій, освітлюючи кімнату боґла призахідним помаранчевим промінням.

- А я дуже рано спати лягаю, - пояснила я, і, щоб змінити тему, попросила жалібно. – Можна мені води?

Боґл роздратовано покрокував, певно, у ванну кімнату, а я сіла на ліжку і почала думати, як би мені звідси втекти. Зараз, коли він у ванній, якось некультурно втікати. За водою, до того ж, пішов. Співчуває мені. Мабуть.

Сайлен приніс води, і я почала пити маленькими ковтками. А потім і кажу:

- То я піду, можна? Вибачте, будь ласка, що так сталося. Я постараюся до вас більше не забрідати. Прив’яжу себе за руку до ліжка наступного разу. Дякую за воду, - скоромовкою проговорила я, тикнувши йому в руки порожню склянку та збираючись вже якось і піти геть.

А він дивно чомусь на мене дивиться. Наче й на мене, в обличчя, а наче й нижче трохи. Ой, я ж без верхньої білизни! І в нічній сорочці. Там у ній виріз не дуже великий, та й сорочка не дуже прозора наче, але якось воно трохи незручно, чесне слово. Мене навіть Юган у нічній сорочці не бачив!

Ну, закриватися руками теж уже пізно. Що можна, він і так усе побачив, а от домальовувати йому повну картину в своїй уяві я не дозволю! Я швидко злізла з ліжка, не забуваючи про штани, які ховала за спиною, і позадкувала до виходу.

Боґл стояв, як стовп, тільки дивився на мене дивним поглядом, усю мене розглядав, з ніг до голови. А я на нього, роззява, вирячилася. Він без плаща був, у штанах, чоботях і сорочці чорній (от любить чорний колір!). А на лобі раптом знаки його татуйовані червоним поблискувати почали. Ой, не до добра це, відчуваю. Точно втікати треба. Я маленькими кроками назад точуся, а самій галопом рвонути хочеться.

- Як вас звати? – раптом спитав він.

Я аж остовпіла від несподіванки.

- Ванда, - відповіла швидко.

- Вандо, а навіщо вам мої штани?

От халепа, помітив, зараза.

- А... Ну... Я... У мого татка такі були, я коли такі самі у вашій шафі побачила, то просто ностальгія мене взяла. Руки прямо вчепилися в них. Можна, я їх візьму?

Я все це казала, а сама думала: «Матінко Леє, що я мелю, що я тарабаню! Та ж ясно, що брешу. Врятуй і збережи мене, матінко».

Боґл раптом посміхнувся. Щиро так, по-доброму. І обличчя його зовсім іншим стало, вродливим, милим. Ну то й що, що трохи синювате? Воно в нього кожної хвилини міняється. Он у дядька Римбалі, що живе через два будинки від нашого дому, обличчя ще синіше, і від випивки, а не від магії.